На світанку наступного дня римська армія підійшла до Артаксати й оточила місто. Побачивши, що Тирідат нічим не зміг їм допомогти, і знаючи про долю інших фортець, гарнізон Артаксати не посмів чинити опору. Як писав Корнелій Тацит, «жителі міста добровільно відчинили ворота й віддали себе на ласку переможців, і це врятувало їх від винищення; що ж до Артаксати, то, підпалена нами, вона була зруйнована дощенту й зрівняна із землею, бо через довжину міських укріплень втримати її за собою без сильного гарнізону ми не могли, а нечисленність нашого війська не дозволяла виділити такий гарнізон і водночас продовжувати війну…» Зі сказаного вище добре видно, що не тільки на Заході, а й на Сході експансія римлян стримувалася насамперед їхньою низькою народжуваністю, а не опором їхніх супротивників. Якби у Римі був надлишок населення, захоплені землі було б негайно заселено. Та й військо не було б «нечисленним».
За словами Корнелія Тацита, «за ці успіхи воїни проголосили Нерона імператором…» Зауважмо, що полководця, який здобув перемогу, «імператором», тобто «переможцем», як за часів республіки або ранньої імперії, воїни вже не проголошували - головна слава всіх перемог ста ла монополією принцепса. До Рима негайно вирушили гінці повідомити про здобуту перемогу. Римські підлесники також поспішали догодити Нерону. За постановою сенату відбулися спеціальні молебні, «було споруджено арку і статуї й на кілька років уперед призначено принцепса консулом; понад те, було вирішено вважати святами і той день, у який наше військо здобуло перемогу, і той, у який про неї було оголошено, а також багато чого іншого такого ж роду, настільки надмірного», що згадуваний уже раніше Гай Кассій, «погодившись із усіма іншими призначеними Нерону почестями, заявив, що для молебнів не вистачить і повного року й тому варто розділити дні на святкові й будні, так, щоб богам віддавалася належна пошана й це не ставало на заваді людським справам». Такі непереборні аргументи трохи вгамували надто запопадливих підлесників.
Між тим, наступ римських військ у Вірменії тривав. Після взяття й зруйнування Артаксати Корбулон скерував свою армію до Тигранокерти - другої столиці Вірменії (сучасне місто Діярбакір у Туреччині). Вірмени затято чинили опір, але не могли зупинити наступу римлян. Одну з вірменських фортець, що перекривала шлях до Тигранокерти, було взято штурмом, іншу, що відбила штурм, Корбулон взяв облогою. Не маючи можливості перекрити шлях римським військам силою, прихильники Тирідата спробували організувати замах на Доміція Корбулона. Один із представників місцевої знаті, який став задля годиться на бік римлян, спробував дістатися до намету Корбулона щоб його вбити. Вірмени, очевидно, пам’ятали, що саме замах зірвав свого часу похід сюди Гая Цезаря, онука імператора Октавіана. Однак охорона Корбулона не дрімала.
Сміливця схопили, а катування вирвало в нього й імена спільників. 60 року, коли війська Корбулона наблизилися до Тигранокерти, жителі міста відчинили ворота й, заявивши, що чекають від Корбулона вказівок, піднесли йому золотий вінок. Незабаром опір було остаточно зломлено в усій країні. Частина найбільш непримиренної до загарбни ків вірменської молоді, що не бажала здаватися, спробувала сховатися у фортеці Легерда, розташованій на захід від Тигранокерти.
Але римляни, насипавши вал, увірвалися до фортеці, і її захисники були змушені скласти зброю. Тирідат спробував захопити Південну Вірменію, де мав прихильників, але посланий туди Корбулоном легат Верулан, розоривши землі тих, хто намагався підтримати Тирідата, змусив того відступити.
Отримавши від Корбулона звістку про захоплення Вірменії, Нерон призначив новим царем країни Тиграна (Тиграна П’ятого), онука залежного від Риму каппадокійського царя Архелая і правнука іудейського царя Ірода Великого. Фактично Тигран П’ятий був лише римською маріонеткою - «тривале перебування в Римі заручником виховало в ньому рабську приниженість». Частину земель Вірменії було віддано в управління сусіднім залежним від Риму правителям. Для того, щоб Тигран зміг утриматися при владі, Корбулон залишив йому тисячу легіонерів, дві когорти військ союзників і два загони кінноти.
Корбулон після завоювання Вірменії залишився на Сході римським намісником у Сирії замість померлого того ж року Уммія Квадрата.
Одначе призначення Корбулона намісником Сирії зовсім не означало, що в його руках зосередилася вся влада на Сході. Це зроблене Нероном призначення було надзвичайно хитрим і переслідувало водночас кіль ка важливих цілей. По-перше, тепер Корбулона не треба було з по шаною й тріумфом приймати в Римі, що довелося б зробити після таких гучних його перемог, якби Корбулона відкликали до столиці.
По-друге, намісникові Сирії підкорялися вже не всі війська на Сході, а лише ті, що були розташовані в Сирії. По-третє, у разі нового загострення на місці був досвідчений полководець, якому можна було б доручити ведення війни, і водночас це також пояснювало б римлянам, чому Корбулона не викликали для ушановування в Рим.
16. Повстання Боудікки
Ще не вщухла війна у Вірменії, як 61 року проти римського панування піднялася, здавалося б, утихомирена вже Британія.
Причиною повстання були зловживання римських чиновників. За словами Корнелія Тацита, бачачи, як римляни скоряють одне за одним британські племена, цар союзного римлянам племені іценів Прасутаг, «який славився величезним багатством», призначив у своєму заповіті спадкоємцями імператора Нерона та двох своїх дочок, «розраховуючи, що така догідливість відгородить його царство й надбання від насильства». Проте цар гірко помилився, не врахувавши жадібності прибульців. Вийшло саме навпаки, «і царство стали грабувати центуріони, а надбання - раби прокуратори* так, ніби й те й інше було захоплено силою зброї. Насамперед відшмагали батогами дружину Прасутага Боудікку й збезчестили його дочок; далі в усіх знатних іценів відібрали успадковане від предків майно, немов усю цю область було подаровано римлянам, а з родичами царя стали поводитися, як із рабами». Не витримавши знущань, іцени повстали.
До повстання пристали й підкорені римлянами раніше трінобанти.
____________________
* Частину рабів у Римі, попри низький статус, використовували для управління майстернями, крамницями, маєтками і навіть для управління провінціями.
Управителям великих маєтків вельмож, а тим паче тим рабам, яких було допущено до управління провінціями, надавалася величезна влада, й вони фактично належали не до нижчого, а до вищого прошарку римського суспільства, чим нерідко зловживали.
Особливу ненависть повсталих викликали розселені на їхніх землях римські ветерани, «які викидали трінобантів з їхніх жител, зганяли з полів, називаючи бранцями й рабами». Ветерани могли так коїти бо їм потурали легіонери, «сподіваючись на те, що їм буде дозволено те саме», але всякому терпінню є межа. Уся східна частина Британії піднялася на боротьбу із загарбниками.
Самовпевненість зіграла тут із римлянами злий жарт.
Столиця провінції, місто Камулодун (нинішній Колчестер), де розташовувалася найбільша римська колонія, не було як слід укріплено, бо «воєначальники про це не подбали, думаючи більше про приємне, ніж про корисне». Намісник провінції Светоній Павлін, зайнятий у той час завоюванням острова Мона, перебував далеко від міста, а Кат Деціан, прокуратор провінції, у відповідь на прохання про допомогу зміг одразу надіслати лише близько двохсот чоловік, та й то без належного озброєння. У місті був свій гарнізон, а понад те, можна було озброїти й мобілізувати багатьох ветеранів як серед жителів міста, так і серед тих римлян, що встигли збігтися сюди з усієї округи. Але ніхто не спромігся цього зробити. Ба більше, міська влада так і не подбала про рів та навіть не вислала з міста, поки це можна було зробити, жінок, старих і дітей, усе ще не розуміючи ступеню небезпеки. Тож повсталі британці легко захопили місто. Частина городян спробувала сховатися в просторому головному храмі, що мав міцні стіни, але після дводенної облоги повсталі захопили і його. Камулодун було розграбовано і спалено. Розправившись із римлянами в Камулодуні, повстанці вийшли назустріч дев’ятому легіону, що поспішав на поміч городянам. У лютому бою всіх піхотинців легіону перебили, й лише легатові легіону Петілію Церіалу з частиною кінноти вдалося прорватися, відійти до укріпленого табору і врятуватися. За короткий час повстання охопило майже всю Британію.