Римляни також погодилися побудувати для парфян міст, але задля дотримання престижу вважалося, що вони зводили цей міст для себе.
Парфяни дозволили Цезенію Пету безперешкодно вивести війська, одначе для парфян це було перемогою, а для римлян - поразкою.
Корнелій Тацит, якому, як римлянинові, було прикро повідомляти про ці події, писав, що союзники парфян - вірмени - «ввійшли у фортецю перш ніж римське військо виступило з неї, стояли вздовж доріг, якими воно проходило, і, помітивши колись захоплених нами рабів або в’ючних тварин, упізнавали їх як своїх і забирали з собою; вони також відбирали в наших одяг, відбирали в них зброю, і залякані воїни поступались їм, щоб не давати приводу до збройної сутички». Попри дану парфянами обіцянку, Цезеній Пет боявся засідок і поспішав піти. За один день його військо подолало відстань у 40 тисяч кроків, покидаючи на шляху навіть поранених. Поголос іще перебільшив завдані римлянам приниження, й ходили чутки, що римську армію, крім усього, змусили пройти під ярмом, хоча цар Вологез, саме навпаки, намагаючись не побільшувати ганьби римлян, навіть не став дивитися на їхній відхід, «задовольнивши свою гордість, він бажав, щоб рознісся поголос про його поміркованість». Парфяни через війну також зазнавали великих труднощів, і Вологез намагався не робити нічого, що могло б перешкодити якнайшвидшому укладенню миру.
Відступаючи, армія Цезенія Пета невдовзі вийшла до військ Доміція Корбулона, що саме йшли їй на допомогу. Зазвичай зустріч римських армій відзначалася урочистим парадом, але тепер Корбулон утримався від того, щоб вишикувати свої війська «в усій красі, у блискотінні значків і зброї, щоб різниця у вигляді не стала докором прибулим». Настрій римлян був пригніченим - «засмучені маніпули, які співчували долі товаришів, не могли стримати сліз; плач ледь дозволив обом військам обмінятися звичайним вітанням. Відійшли назад змагання в доблесті, домагання слави - те, що хвилює щасливих людей; над усім узяв гору жаль, і особливо серед нижчих за становищем».
Безславна для римлян воєнна кампанія 62 року боляче вдарила по престижу Цезенія Пета, престиж же Корбулона не тільки не постраждав, а, навпаки, ще більше виріс. Корбулон із жалем заявляв, що тільки поспішність Пета з укладенням миру не дозволила прийти йому на допомогу і завершити похід розгромом парфян, затиснувши їх у кліщі із двох боків. Складно сказати, чи вдалося б Цезенію Пету протриматися до підходу військ Корбулона та чи вдалося б Доміцію Корбулону потім розгромити парфян, але з огляду на укладене Цезенієм Петом перемир’я воєнні дії вирішено було припинити. Після зустрічі армії Пета й Корбулона знову розділилися - Пет відвів свої війська на зимівлю в Каппадокію, а Корбулон - у Сирію, причому й під час відводу військ Корбулон виявив себе неабияким дипломатом.
Коли Вологез надіслав вимогу знищити римські укріплення на лівому березі Євфрату, Корбулон зажадав, щоб парфянські війська було виведено з Вірменії, й відійшов на правий берег лише тоді, коли парфяни виконали це. У підсумку кордони Риму й Парфії не змінилися, але Вірменію став контролювати вже не римський ставленик Тигран П’ятий, а поки ще не визнаний римлянами офіційно царем парфянський царевич Тирідат.
20. Становище в Римі. Тріумф відкладається. Бурі, пожежі чи злий намір? Нерон не дає підняти ціни на зерно. Грошова реформа 63-64 років. Корбулон знову головнокомандувач. Новий похід Корбулона. Довгоочікуваний мир із Парфією. Народження й смерть дочки Нерона
Оскільки Цезеній Пет уже встиг надіслати до Рима декілька пере можних реляцій, такого безславного закінчення війни там не очікували - «на відзначення перемоги над парфянами посеред Капітолій ського пагорба споруджувалися трофеї* і тріумфальна арка».
____________________
* Трофей - особливе спорудження, яке на честь богів складали після перемоги з обладунків і зброї супротивника.
Повідомлення про невдачі, яких зазнала армія Цезенія Пета, не зупинило цієї метушні. «Розпорядившись про це ще в розпал війни, сенат не зупинив робіт і пізніше, бо прагнення до показного блиску заглушувало в ньому веління совісті». Одначе серйозність ситуації, яка склалася на Сході, у Римі усвідомлювали. Щоб невдоволення невдачами не переросло в бунт, «Нерон, бажаючи приховати своє занепокоєння щодо зовнішніх справ і водночас підтримати впевненість у забезпеченні міста продовольством», наказав викинути в Тибр зіпсовані від тривалого зберігання запаси зерна, які призначалися для простого народу. Якби римські війська не зазнали невдач на Сході, із цього прілого зерна наліпили б коржів для роздачі римській бідноті.
Тепер же вирішено було зробити все, щоб не викликати невдоволення, і було вжито термінових заходів з підвозу в Рим якісного зерна.
Проте декому дуже хотілося, навпаки, будь-якими способами побільшити труднощі. Як повідомив Корнелій Тацит, тоді ж майже двісті кораблів із зерном для Рима «уже в гавані було знищено шаленою бурею, а сто інших, що пропливли Тибром, - раптовою пожежею».
Спершу значна частина зосереджених у Римі запасів зерна псується від тривалого зберігання, потім двісті кораблів із провізією для римлян гинуть під час бурі, а ще сто - від пожежі… Чи не занадто напастей одна за одною навалилося на продовольство, яке надходило в Рим?…
Тут є над чим замислитися. Особливо зважаючи на те, що брак саме продуктів харчування найшвидше спричинив би суспільне невдоволення, ба навіть бунт. 62 року в Остії завершилося розпочате ще за імператора Клавдія будівництво нового головного римського морського порту. Це було дуже важливою подією. З нагоди закінчення будівництва було навіть випущено пам’ятний сестерцій, на одному боці якого було поміщено портрет Нерона, а на іншому - зображення порту Остії з безліччю кораблів і його покровителем, що відпочивав унизу, - божеством ріки Тибр.
Порт, будівництво якого тривало понад 15 років, було захищено спеціальною дамбою. Це було справжнє диво тодішньої інженерної думки. Він був призначений для забезпечення кращого постачання столиці продовольством і потім упродовж сторіч успішно виконував це завдання. Для того, щоб у такому порту загинули сотні кораблів, потрібна була не тільки буря. Крім неї треба було, щоб кораблі в порту розмістилися вкрай невдало. А те, що майже одночасно на річці Тибр від пожежі загинуло ще сто кораблів із продовольством (і це саме тоді, коли в Римі терміново було потрібне зерно!), тим паче наштовхує на думку про можливість саботажу. Принаймні таких катастроф надалі не було ніколи, аж до останніх днів існування римської імперії.
Після недавньої розправи Нерона над Октавією, дочкою імператора Клавдія, який почав будівництво порту, такі нещастя виглядали досить символічно - як гнів богів. А чудес, як відомо, не буває…
Нерон не підняв ціни на зерно. Як надзвичайний захід він доручив завідувати збором податків одразу трьом колишнім консулам - Луцію Пізону, Дуценію Геміну й Помпею Павліну. При цьому Нерон поскаржився на те, що непомірні витрати попередніх імператорів перевершували податки, що збирають у звичайному порядку, і йому доводиться жертвувати державі щорічно з особистих коштів шістдесят мільйонів сестерціїв.
Ці труднощі підштовхнули Нерона до проведення грошової реформи. Нерон клопотався не тільки видовищами й забавами. Його адміністрація, очолювана вершниками й вільновідпущениками, працювала досить ефективно, причому не тільки тоді, коли найближчими помічниками Нерона були Афраній Бурр та Анней Сенека, а й пізніше. 63 року Нерон підготував, а 64 року успішно провів грошову реформу. Частково його на це штовхнули витрати на ведення війни у Вірменії, ліквідацію наслідків стихійних лих і придушення повстання, що спалахнуло в Британії, але результат реформи виявився позитивним. Від часів Октавіана Августа римська золота монета ауреус важила 1/40 римського фунта, а основна срібна монета денарій - 1/90 фунта. Нерон знизив вагу ауреуса до 1/45 фунта, а вагу денарія до 1/96 фунта. Зниження ваги (девальвація) було незначним, але полегшений денарій тепер практично відповідав грецькій драхмі, яка мала широкий ужиток на Сході, що полегшило взаєморозрахунки у торгівлі.