У цій непростій економічній і політичній ситуації Нерону було невигідно продовжувати війну з Парфією, але й укладення миру після явної поразки римської зброї під Рандеєю було теж небажаним, оскільки підривало авторитет імператора. Коли навесні 63 року в Рим прибули посли царя Вологеза Першого, які наполягали на тому, щоб Вірменію було віддано Тирідату, миру укладено не було. Питання про війну чи мир вирішував, звісно ж, сам Нерон, але він повівся досить мудро і, щоб не брати на себе всієї відповідальності, «скликав нараду найперших сановників держави й запропонував їм на вибір сповнену несподіванок війну чи безславний мир. Не вагаючись, вони віддали перевагу війні». Водночас парфянські посли відбули з пошаною та з дарунками, «які мали на меті вселити Тирідату надію, що коли він особисто звернеться з таким проханням, то може розраховувати на успіх». Нерону насправді потрібна була не далека гориста Вірменія, а відновлення підірваного невдачами престижу.
Коли рішення про війну було ухвалено, Нерон знову доручив командування всіма римськими військами на Сході Доміцію Корбулону. Місцевим тетрархам, залежним від Риму місцевим царям, а також римським прокураторам і намісникам сусідніх провінцій було дано письмове розпорядження коритися наказам Корбулона, влада якого, за словами Корнелія Тацита, виросла «майже до таких самих розмірів, у яких римський народ наділив нею Помпея* для війни з піратами». Утім, Корбулон міг розпоряджатися всім аж ніяк не безконтрольно - одночасно намісником Сирії замість Корбулона було призначено Гая Цестія, який взяв на себе управління цивільними справами, - імператор, як і раніше, намагався уникати надмірної концентрації влади в руках однієї людини.
____________________
* На початку I ст. до н. е. в Середземному морі орудували пірати. 67 року до н.е., коли ця проблема виросла до масштабів, що загрожували безпеці держави, римський сенат доручив боротьбу з піратами знаменитому полководцеві Гнею Помпею Великому і був змушений надати йому для цього особливі повноваження, рівнозначні повноваженням диктатора, а також передати йому в підпорядкування весь римський флот, після чого той за якихось три місяці розправився з піратами.
Перегрупувавши війська, Корбулон почав просуватися вперед, але від парфян і вірменів знову прибули посли, запропонувавши йому зустрітися з Тирідатом. Зустріч відбулася на тому самому місці в Рандеї, де наприкінці 62 року було оточено Цезенія Пета і звідки той, зазнавши великих втрат, був змушений відступити, уклавши безславне перемир’я. Це було символічно - синові Цезенія Пета, який служив у нього у званні трибуна, Корбулон, давши трохи маніпулів, доручив поховати останки полеглих там римських воїнів. У призначений день помічник Корбулона римський вершник Тіберій Александр і зять Корбулона легат п’ятого легіону Анней Вініціан «прибули в табір Тирідата й задля того, щоб його вшанувати, і щоб, маючи у своєму розпорядженні таких заручників, він не побоювався, що йому влаштували пастку», а потім Тирідат і Корбулон, супроводжувані кожний лише двадцятьма вершниками, зустрілися.
При наближенні Корбулона цар першим зістрибнув із коня. Корбулон також не забарився спішитися, і вони простягли один одному руки. Похід Корбулона було задумано не для завоювань, а лише для врятування престижу. Розуміючи це, Тирідат намагався зробити все, аби, не поступившись римлянам своїми землями і уникнувши війни, дати їм можливість зберегти цей престиж. Оскільки обидві сторони прагнули миру, рішення знайшли - «зрештою погодилися на те, що Тирідат покладе свою царську корону до підніжжя статуї Цезаря (імператора Нерона. - Прим. В. Д.) і отримає її назад не інакше як з рук самого Нерона». При прощанні Тирідат і Корбулон обмінялися поцілунками, а «за кілька днів обидва війська у всьому своєму блиску були вишикувані одне проти одного - з одного боку кіннота, розставлена загонами з вітчизняними відзнаками, з іншого боку - шеренги легіонів із сяючими орлами, значками й зображеннями богів, як у храмі. Посередині було споруджено трибунал з курульним кріслом на ньому й статуєю Нерона на кріслі. Після заклання, згідно зі звичаєм, жертовних тварин до нього наблизився Тирідат і поклав до його ніг зняту з голови діадему, що вселило в душі присутніх хвилювання, яке посилювалося тим, що в них перед очима все ще стояли картини винищення римських військ і облоги, якої вони зазнали…» Тепер же виходило так, що Тирідат мав вирушити до Риму в ролі прохача, і хоча питання було заздалегідь вирішеним, престиж Риму було відновлено. На честь досягнення угоди Корбулон дав бенкет. Сторони домовилися, що Тирідат затримається на якийсь час у Вірменії, щоб вирішити там свої справи, а потім уже вирушить до Рима. Але щоб у римлян не виникло сумнівів, Тирідат залишав їм кількох знатних заручників.
Таке розв’язання конфлікту з Парфією Нерона влаштовувало й було ним затверджено. Можливо, що такий варіант укладення миру було обговорено заздалегідь ще під час візиту парфянських послів у Рим. Рандейський мирний договір 63 року загалом влаштовував і Рим, і Парфію, на кілька десятиліть забезпечивши спокій уздовж усього римсько-парфянського кордону.
До радісного повідомлення про швидке й почесне завершення війни з Парфією в середині 63 року додалося й ще одне надзвичайно радісне для Нерона повідомлення - Поппея Сабіна народила йому дочку Клавдію. Те, що Нерон назвав дитину на честь свого названого батька, імператора Клавдія, рідну дочку якого, свою дружину, він за рік до цього наказав стратити, виглядало блюзнірством. Однак римляни намагалися не пам’ятати того, що було їм неприємно. Дорікнути принцепсові ніхто не посмів, сам же він, вочевидь, вважав, що цим підкреслює наступність влади. Нерон радів, а разом із ним і весь Рим.
Поппеї Сабіні було надано титул Августи. Такого ж титулу Нерон удостоїв і свою дочку. Сенат молив богів узяти на себе піклування про материнство Поппеї. Було вирішено «спорудити храм Плідності й заснувати змагання за зразком священних ігор на згадку про актійську перемогу, а також помістити на троні Юпітера Капітолійського золоті статуї обох Фортун і дати циркові вистави на честь роду Юліїв у Бовіллах, Клавдіїв і Доміціїв у Анції».
Але радість тривала недовго - за чотири місяці дитина померла.
Тепер уже сенатори всіма силами прагнули виразити свою безмірну скорботу. Сенат у повному складі вирушив в Анцій (курортне містечко на узбережжі Тірренського моря за 45 км на південь від Рима), де перебували тоді Нерон і Поппея, щоб висловити їм своє співчуття.
21. Римські розваги. Нерон лестить вершникам. Державні турботи. Ліквідація царства Понт. Нерон виходить на сцену. Чи випадково завалилися театральні трибуни? Загибель Децима Юнія Сілана Торквата
Побиваючись за дочкою, Нерон намагався забутися, влаштовуючи ігри і театральні вистави. Того року влаштовані ним гладіаторські ігри не тільки не поступалися за пишнотою попереднім, «але при цьому ще більша кількість знатних жінок і сенаторів заплямували себе виходом на арену». Саме тоді на римській арені вперше з’явилися, окрім гладіаторів-чоловіків, і гладіатори-жінки. Далеко не всі виходи на арену закінчувалися смертю або важкими травмами гладіаторів, а чималі гонорари й прихильність принцепса багатьох штовхали на те, щоб показати себе у справі, яка раніше вважалася негідною.
Юрба вимагала видовищ, і ці видовища їй давали, а для того, щоб забезпечити прихильність до себе насамперед найвпливовішої частини населення, Нерон наказав надати найкращі місця в перших рядах вершникам*. Раніше, за законом Росція, для сенаторів у театрі або амфітеатрі відводилися перші чотирнадцять рядів, інші ж займали всі, хто хотів. Тепер же найкращими місцями разом із сенаторами було забезпечено й вершників.
____________________
* Вершницький стан отримав колись свою назву від того, що до нього в давнину входили ті римські громадяни, які у разі війни служили в римській кінноті. Одначе ще за часів Римської республіки приналежність до цього стану перетворилася на привілей. Далеко не всі з тих воїнів, хто служив у римських кіннотах, удостоювалися честі ввійти до цього стану, і далеко не всі вершники служили в армії. Основним заняттям вершників стали торгівля й лихварство. Їхній правовий статус був незрівнянно вищим, аніж у звичайного римського громадянина, хоча й трохи поступався статусу сенаторського стану, але значення вершників в управлінні країною й у господарському житті Риму було величезним - саме з вершників призначалися на посади всі чиновники середньої ланки. І саме тому у важкий для нього момент Нерон намагався підлестити римським вершникам, щоб мати змогу покластися на них у подальшому.