____________________
* Садами римляни називали не тільки насадження плодових дерев, а й резиденції римських вельмож, що мали прилеглі паркові зони. У цьому разі йдеться саме про такі резиденції Нерона.
Звідки ж пішли чутки про причетність Нерона до пожежі? Річ у тім, що «вжиті заради здобуття прихильності народу, ці заходи не досягли, однак, поставленої мети, бо поширилися чутки, начебто в той самий час, коли Рим було охоплено полум’ям, Нерон піднявся на палацову сцену й став співати про загибель Трої, порівнюючи нещастя, що спіткало Рим, із нещастями давніх часів». Як видно із цих слів Корнелія Тацита, технології «чорного піару» були відомі задовго до ХХ-ХХІ ст. і вже в Давньому Римі застосовувалися не менш ефективно. Саме з метою знеславити Нерона було задумано пожежу, і ця афера, що забрала життя багатьох римлян, певною мірою досягла своєї мети - частина римлян у це повірили.
Загасити пожежу вдалося лише на шостий день, «після того, як на великому просторі було зруйновано будинки, щоб вогонь зустрів голе поле й відкрите небо». Зважаючи на те, що у розпорядженні влади тоді не було ні бульдозерів, ні кранів, ні вантажівок, ні іншої потужної сучасної техніки й усе доводилося робити вручну, навряд чи можна назвати ці дії невмілими. Але щойно затихла перша пожежа, як спалахнула друга. Ця пожежа не була настільки руйнівною, і її загасили набагато швидше, однак у багатьох римлян викликало підозру те, що вона почалася з садиби найближчого поплічника Нерона - Тигелліна.
Враз з’явилися чутки про те, що Нерон хоче на руїнах старого міста побудувати нове і назвати своїм іменем.
Під час пожежі 64 року в Римі згоріло десять із чотирнадцяти районів, що були тоді в місті. Частину звільненої території Нерон використав для будівництва свого Золотого палацу, а решту Рима за його вказівкою перебудовували вже не безладно, «а з точно відміряними кварталами й широкими вулицями між ними, причому було обмежено висоту будинків, двори не забудовували й перед фасадами дохідних будинків зводили портики, які їх приховували. Ці портики Нерон пообіцяв спорудити власним коштом, а ділянки для будівель надати власникам розчищеними». Імена архітекторів, яким Нерон доручив розробити план відновлення міста, не збереглися, але це були професіонали своєї справи.
Усе робилося продумано. Для звезення сміття було відведено болота біля Остії. За наказом Нерона, судна, що підвозили в Рим зерно, ішли назад завантажені будівельним сміттям. Місто очищалося від мотлоху й одночасно осушувалися прилеглі болота, рятуючи римлян від комарів - рознощиків багатьох хвороб, які дошкуляли їм улітку.
Для більшої вогнестійкості було наказано зводити нові будинки до певної висоти без застосування колод, і нижні поверхи будували лише з габійського або албанського туфу - міцного вогнетривкого каменю.
Було заборонено споруджувати будинки зі спільними стінами. Кожна споруда будувалася на певній відстані від сусідніх, щоб вогонь у разі пожежі не міг, як раніше, перекинутися з одного будинку на інший.
До того ж, домовласників тепер зобов’язали мати у своїх дворах напоготові засоби для гасіння вогню.
Як писав Корнелій Тацит, «ці заходи, підказані людським розумом» і «вжиті задля загальної користі, послужили водночас і для прикраси міста». З ним важко не погодитися - навіть сучасні архітектори в тих умовах навряд чи змогли б придумати щось краще. Однак недоброзичливці Нерона й тут шукали, як би збудити невдоволення, доводячи, що від проведеної реконструкції Рим став гіршим, - «деякі вважали, що у своєму колишньому вигляді він був благотворнішим для здоров’я, оскільки вузькі вулиці й високі будівлі оберігали його від променів палючого сонця, а тепер відкриті й позбавлені тіні простори, нагрівшись, обдають нестерпним жаром», і «ні засобами людськими, ні щедротами принцепса, ні зверненнями за сприянням до божеств неможливо було припинити поголос, який безчестив його, про те, що пожежу було влаштовано за його наказом».
Чому владі жодними засобами не вдавалося зупинити чутки, які безпідставно ганьбили імператора? Певне, їх хтось посилено й цілеспрямовано підтримував.
Проведене розслідування звинуватило в підпалі християн.
Ось що повідомив про це Тацит: «Нерон, щоб побороти чутки, відшукав винуватих і віддав на страхітливу страту тих, хто своїми мерзотами викликав до себе загальну ненависть і кого юрба називала християнами. Христа, від імені якого утворилася ця назва, стратив за Тіберія прокуратор Понтій Пілат; придушене на деякий час це злісне марновірство стало знову прориватися назовні, і не тільки в Іудеї, звідки пішла ця пагуба, а й у Римі, куди звідусіль стікається усе наймерзенніше й найганебніше і де воно знаходить прихильників. Отже, спершу було схоплено тих, хто відкрито визнавав себе приналежним до цієї секти, а потім за їхніми вказівками і безліч інших, викритих не стільки в злочинницькому підпалі, скільки в ненависті до роду людського. Їхнє вмертвіння супроводжувалося знущаннями - їх одягали у шкури диких звірів, щоб їх роздерли собаки, розпинали на хрестах, а приречених на смерть у вогні підпалювали з настанням темряви задля нічного освітлення. Для цього видовища Нерон надав свої сади; тоді ж він влаштував виставу в цирку, під час якої сидів серед юрби в одязі погонича або правив запряжкою, беручи участь у змаганні колісниць. І хоча на християнах лежала провина й вони заслуговували якнайсуворішої кари, все-таки ця жорстокість викликала жаль до них, оскільки здавалося, що їхнє винищення відбувається не задля суспільної користі, а внаслідок кровожерливості одного Нерона».
Наведений уривок із «Анналів» Корнелія Тацита - одна з перших в історичній літературі згадок про християн і про гоніння на них, причому згадка, яка викликала згодом великі суперечки. Деякі вчені доводили, що цей уривок - вставка, яка з’явилася в тексті Тацита вже значно пізніше й зроблена переписувачами заради того, аби опорочити християн, інші погоджувалися, що це пізня вставка, але зроблена, навпаки, щоб підкреслити, нібито гоніння на християн і їхнє мучеництво справді відбувалися, треті вважали, що уривок справжній і належить перу самого Тацита. Яка з цих думок є достовірною?
Книг тоді не друкували, а переписували від руки. Переписували й книги Тацита, тому якесь слово чи літера в одному рукописі могли не збігатися зі словами в іншому, що був оригіналом. Цілком виключати, що якийсь переписувач не зробив своєї вставки, також не можна. Одначе стиль уривка цілком відповідає загальному стилю Тацита, а крім того, в ньому немає ні абсолютного осуду християн, ні, навпаки, виправдання їхніх дій. Тацит радше шкодує про те, що сталося, засуджуючи як сам підпал, так і надто жорстоку розправу над паліями, що схиляє до того, щоб повірити в реальність описаного.
Чи були тоді вже в Римі християни? Чи могли вони підпалити Рим, і якщо так, то чому це зробили?
Християни в Римі тоді вже могли бути, й були. Про репресії проти них згадує, хоча тільки мимохідь, і Светоній Транквілл, який писав, що за Нерона було «покарано християн, прихильників нового й злісного марновірства». Щоправда, це згадування не розкриває ні суті покарання, ні кількості покараних адептів нового вчення. Отже, немає можливості піддати перехресному аналізові розповідь Тацита. Утім, відомо, що ще за часів імператора Тіберія іудейська громада Рима налічувала кілька тисяч осіб. Християнство, яке з’явилося за часів Тіберія в Іудеї й звідтіля поширювалося спершу, звісно ж, в іудейській громаді, знаходило собі потім прихильників і серед неіудеїв. Тому не дивно, що в Римі десь за тридцять років після появи християнства могло бути від кількох сотень до кількох тисяч адептів нової релігії.
Чи брали вони участь у підпалі? Якщо так, то що могло їх спонукати до цього?
Члени ранньохристиянських громад були переважно представниками найзнедоленіших верств населення - найнижчих категорій рабів і міської бідноти. Не дивно, що вони вірили у швидку загибель римської держави й у те, що незабаром на зміну їй прийде «царство боже». Спосіб життя римської знаті викликав у них почуття протесту.