Підозрюваних допитали порізно й тільки після того, як їхні відповіді не збіглися, обох закували в ланцюги. Дух змовників виявилося легко зломити - «вони не витримали вигляду знарядь тортур і погроз ними». Першим показання дав Антоній Натал, посвідчивши проти Гая Пізона, а потім і проти Луція Аннея Сенеки. Дізнавшись про це, «Сцевін з такою ж малодушністю чи вирішивши, що вже все викрито й далі заперечувати марно, виказав інших».
Тепер Нерон знову згадав про Епіхариду й наказав її катувати, одначе та виявилася набагато стійкішою, ніж розпещені аристократи, - «ні батоги, ні вогонь, ні жорстокість катів, роздратованих тим, що не могли впоратися з жінкою, не зломили її й не вирвали в неї зізнання», а коли наступного дня її, покалічену на дибі й не здатну вже ходити, на ношах знову потягли до катів, «Епіхарида, стягши із грудей пов’язку й прикріпивши до спинки крісла зроблений з неї зашморг, просунула в нього шию й, налігши всією вагою тіла, спинила свій і без того слабкий подих». Утім, це був єдиний приклад виявленої тоді самовідданості.
Як писав Корнелій Тацит, «жінка, вільновідпущениця, в такому безвихідному становищі, оберігаючи сторонніх і їй майже невідомих людей, виявила блискучий приклад стійкості, тоді як вільнонароджені чоловіки, римські вершники й сенатори, хоча їх і не катували, видавали тих, хто кожному з них був найближчим і найдорожчим».
Видані Антонієм Наталом і Флавієм Сцевіном змовники називали інших, ті теж видавали спільників. «Площами, будинками, селищами і най ближчими муніципіями нишпорили піхотинці й вершники, перемішані з германцями*, до яких принцепс мав довіру, бо вони чужоземці». Всіх підозрілих хапали, заковували в ланцюги й тягли на дізнання в палац. Утім, це сталося вже після того, як Нерон зрозумів масштаби змови й усвідомив ступінь небезпеки. А в перші години після того, як йому донесли про змову, імператор і не подумав вжити якихось екстраординарних заходів. Змовники, які залишилися на волі, навіть закликали очільника змови Гая Кальпурнія Пізона вирушити до преторіанського табору і спробувати підняти повстання, переконуючи того, що «Нерон не вжив жодних заходів для припинення заколоту». Найцікавіший аргумент!!! Ці наведені Корнелієм Тацитом слова свідчать, що римська знать тоді жила аж ніяк не в атмосфері загального страху, а поліція працювала абияк. На це вказує і те, що змова, в яку було втягнено десятки, а можливо, й сотні людей, за всієї непрофесійності такого підходу до її підготовки зірвалася лише в останню мить, та й то через єдиний донос, якого могло й не бути.
Друзі переконували Пізона, що «несподіванка вибиває ґрунт з-під ніг навіть у хоробрих чоловіків, і цей лицедій, за яким підуть лише його наложниці та Тигеллін, звісно, не посміє застосувати зброю проти обурених». Проте Гай Кальпурній Пізон, мабуть, був із тих, хто не здатен на вчинок. Якщо він, навіть втягши в змову декількох преторіанських центуріонів та одного з префектів преторія, так довго не наважувався напасти на беззбройного Нерона десь у палаці, то тепер, за всієї своєї родовитості й усіх амбіцій, зважитися відкрито підняти повстання Пізону було не під силу. Він вагався, барився, а коли до його будинку при був посланий Нероном загін, щоб заарештувати і його, розітнув собі вени, «а свій заповіт наповнив огидними лестощами Нерону, що було зроблено ним з любові до дружини».
Тим часом до Сервілієвих садів**, де облаштувався тоді Нерон, тягли нових обвинувачуваних. Під підозру тепер уже потрапляли всі, хто викликав хоч найменші сумніви. Під час допитів затриманим «ставили за провину навіть радість, виявлену колись під час побачення з тим чи іншим зі змовників, випадкову розмову, вуличні зустрічі, спільну присутність на бенкеті чи виставі».
____________________
* Преторіанську гвардію формували в ті роки лише з римлян, але як особистих охоронців римські імператори давно вже воліли набирати не римлян, а германців. Причина полягала в тому, що, не маючи родинних зв’язків серед римських громадян, германці були надійнішими.
** Нерон перебував у Сервілієвих садах - порівняно невеликому палацовому комплексі, оскільки його Палатинський палац згорів під час недавньої пожежі, а новий Золотий палац ще не добудували.
Замішаний у змові другий префект преторія Феній Руф, про участь якого в заколоті ще не було відомо, провадив слідство разом із Нероном і Тигелліном та, «намагаючись відмежуватися від змовників, був нещадний до своїх товаришів». Він міг би, пожертвувавши собою, вбити Нерона в кімнаті для дізнань, де не було охоронців, одначе Феній Руф думав не про ідеали й не про те, щоб урятувати товаришів, а лише про те, щоб уціліти самому, і «рухом голови зупинив порив Субрія Флава, який стояв поруч і, взявшись за руків’я меча, запитав поглядом, чи не витягти його й уразити Нерона під час розслідування».
Хто знає, зуміли б Феній Руф і Субрій Флав урятуватися, якби зважилися напасти на Нерона, але нерішучість їх погубила. Змовники, які спершу сподівалися на Фенія Руфа, бачачи, що він і не має наміру їм допомагати, поспішили його видати, а незабаром було взято під варту й Субрія Флава.
Засуджений на смерть Феній Руф «не виявив сили духу і додав слабкодухі скарги навіть до свого заповіту». Одначе Субрій Флав, розуміючи, що загибель неминуча, повівся надзвичайно гідно. На питання Нерона, унаслідок яких причин він забув про присягу й обов’язок, центуріон відповів: «Я зненавидів тебе. Не було воїна, що перевершував би мене у відданості тобі, поки ти був гідним любові. Але я сповнився ненавистю до тебе після того, як ти став убивцею матері й дружини, візницею, лицедієм і палієм». Корнелій Тацит стверджує, що це справжні слова Субрія Флава. У час розкриття змови Пізона Корнелій Тацит був ще хлопчиськом, але свою «Історію» й «Аннали» він писав пізніше, коли досяг вищих римських магістратур, а в другій половині 97 року навіть був консулом-суффектом, тому міг користуватися державними архівами, й не виключено, що ці слова, наведені ним, він міг відшукати в якомусь із протоколів допиту. Не менший приклад стійкості показав на слідстві центуріон Сульпіцій Аспер, «який, коли Нерон запитав, чому він вступив у змову проти його життя, коротко відповів, що іншого способу припинити його мерзенності не було». Однак чи були ті, до кого приєдналися Субрій Флав та його друзі, щоб покарати Нерона, кращими, ніж огидний їм імператор? Як видно з їхнього поводження під час слідства, очільники змови були не набагато кращими. Змовники з військових прекрасно це розуміли й з уст в уста передавали «слова Флава, який нібито говорив, що ганьба аж ніяк не поменшиться, якщо після усунення кіфареда його місце посяде трагічний актор, бо коли Нерон співав під кіфару, то Пізон виступатиме у вбранні трагіка».
Навіщо ж знадобилося Субрію Флаву та його товаришам ризикувати життям заради настільки негідної, на їхню думку, людини?
Відповідь на це питання також є в Корнелія Тацита: «Ходили чутки, що на таємній нараді Субрія Флава із центуріонами було вирішено, і не без відома Сенеки, відразу ж після вбивства Нерона, яке мав улаштувати Пізон, умертвити і його, а верховну владу вручити Сенеці - главі держави, обраному за його чесноти людьми бездоганного способу життя».
Сенека був людиною твердої волі, притому мудрим і казково багатим - одним із головних звинувачень, якими його супротивники свого часу переконали Нерона відсторонити Сенеку від влади, було те, що «він продовжує нарощувати свій величезний, надмірний для приватної особи статок, домагається прихильності громадян, а красою й розкішшю своїх садів і маєтків перевершує самого принцепса». Значну частину накопичених ним під час перебування у фаворі багатств Сенека був змушений віддати, коли 62 року потрапив у неласку, однак віддав він, звісно, не все. Що ж до друзів і прихильників, то їх він зумів зберегти. Якби він міг сам зважитися на усунення Нерона, переворот навряд чи було б організовано настільки безглуздо. Одначе Сенека був недостатньо родовитим. Він походив лише зі стану вершників, та ще й був народжений не в Римі. Тож йому було вигідно не самому скидати останнього нащадка Октавіана Августа, а дати це зробити родовитому, але нікчемному Пізону, а потім самому вже прибрати Пізона, виступивши в ролі месника за свого учня, й «відновити справедливість». З таким варіантом приходу Сенеки до влади римська знать цілком змогла б погодитися, а вже владу він потім не упустив би.