Нерон, як і раніше, намагався діяти з показною м’якістю - Луція Юнія Сілана Торквата й Гая Кассія не стратили, а лише відправили у заслання. Одначе внутрішня політика Нерона помітно починає мінятися у бік жорсткості. Старому Гаю Кассію, засланому на Сардинію, дозволили дожити свої дні у спокої, але в Римі незабаром згадали про висланого у Грецію, на острів Наксос, Луція Сілана Торквата, і його було вбито відрядженим туди центуріоном.
Чому Нерон змінив своє рішення? Розкрилися нові обставини?
Виявилася нова змова? Так. Щось подібне могло відбутися. Приблизно в цей самий час якимось Фортунатом, вільновідпущеником, було звинувачено у злочинах проти держави колишнього консула Луція Ветера, якого примусили вкоротити собі віку, а римського вершника Публія Галла, також обвинуваченого у цій змові, «було позбавлено води й вогню», тобто вигнано з Рима.
Як і раніше, Нерон не карає без проведення ретельного розслідування - дочка Луція Ветера встигла навіть звернутися до нього із проханням простити свого, нібито ні в чому не винного, батька.
Тацит писав, що Нерон відмовив їй із нечутливості як «до благань, так і до ненависті». Не знаючи обставин справи, нам важко судити про те, наскільки серйозним і справедливим було висунуте проти Луція Ветера обвинувачення. Однак дедалі помітнішим стає те, що змови й виступи проти Нерона частішають, а його спроби припинити змовницьку діяльність досягають лише тимчасових результатів.
Нерон чимраз більше віддаляється від римської знаті, а його головною опорою стають чужинці-вільновідпущеники. Знову, як і за імператора Клавдія, вплив вільновідпущеників зростає, і було б наївно думати, що колишні раби, навіть обласкані Нероном, робили все, керуючись винятково державними інтересами. Кількість зловживань, безперечно, зростала. Не дивно, що зростала й кількість змов - становище Нерона ставало більш хитким, ненадійним.
Водночас Нерон не збирався змінювати свого стилю життя, думаючи насамперед про сцену. Для покращення голосу він постійно носив під одягом спеціальні важкі свинцеві накладки, а понад те, за словами Светонія Транквілла, «при ньому постійно перебував учитель вимови, який нагадував йому, що слід берегти горло й дихати через хустину».
Якби Нерон був простим смертним, можливо, його мистецтво принесло б йому пошану й славу, одначе від імператора вимагали тоді зовсім інших якостей. Він дедалі більше уваги приділяв концертам й дедалі менше заглиблювався у питання правління. Римська знать була ладна дивитися й слухати виступи артистів, платити найвідомішим з них великі гроші, але ніяк не була готова визнати це заняття гідним, ніяк не могла визнати артиста за рівного собі. У цьому полягала трагедія Нерона. Щоб вийти перед усіма на сцену й співати, йому треба було мати чималу мужність, а бажання бути артистом мало бути не просто бажанням, а пристрастю. Як писав Корнелій Тацит, «до того, як почалися п’ятирічні змагання, сенат, намагаючись запобігти всенародній ганьбі, запропонував імператорові нагороду за спів і на додаток до неї вінок переможця в красномовстві, що врятувало б його від безчестя, спричиненого виступом на підмостках. Проте Нерон відповів, що йому не потрібні ані подачки, ані підтримка сенату й що він змагатиметься на однакових правах зі своїми суперниками». Можливо, й Поппея Сабіна намагалася відрадити його від цього виступу, й саме в цій суперечці він, не стримавшись, ударив її й убив?… Смерть Поппеї Сабіни сталася в переддень Нероній, і це могло бути саме так…
27. Нерон виходить на сцену. Ставлення римлян до імператора-артиста. Перейменування місяців. Знову доноси, знову змови. Загибель сенаторів Тразея Пета й Барея Сорана
Не зважаючи ні на що, під час проведення Нероній 65 року Нерон вийшов на сцену Рима. Напевно, не варто говорити про можливу неупередженість суддів, коли перед ними в якості одного із претендентів на нагороду виступав повновладний імператор, але він змагався у співі й декламації нарівні з усіма. Після виступу він, якщо вірити Тациту, «схиливши коліно, рухом руки виразив свою найглибшу повагу до глядачів, після чого, удавано хвилюючись, застиг, чекаючи на рішення суддів. І римська чернь, що звикла відзначати жести акторів, які сподобалися їй, вибухнула вигуками схвалення й оплесками. Можна було подумати, що вона охоплена радістю; втім, ці люди, байдужі до суспільного безчестя, мабуть, і справді щиро раділи».
Римський плебс і римську знать охопили цілком різні почуття. Якщо плебс був задоволений, то римська знать внутрішньо обурювалася. Не схвалювали нововведення й звиклі до суворих патріархальних звичаїв жителі римської глибинки, котрі опинилися тоді в столиці й побачили настільки незвичне видовище. Невдоволення провінціалів зросло через ведмежу послугу, що її зробили Нерону декотрі з його наближених.
Вони переборщили у своїх намаганнях будь-що забезпечити нестримні овації, і «прибулим із віддалених муніципіїв усе ще суворої й вірної давнім звичаям Італії та мешканцям далеких провінцій, котрі приїхали як їх представники чи в особистих справах, незвичним до розгнузданості Рима, важко було спокійно дивитися на те, що відбувалося навколо них; не впоралися вони й з ганебним обов’язком плескати в долоні; їхні невмілі руки швидко втомлювалися, вони збивали з ритму спритніших і досвідченіших, і на них часто падали удари воїнів, розставлених між рядами для того, щоб не було ані миті, заповненої безладними криками чи недозволеним мовчанням». Для деяких глядачів Неронії обернулися трагедією - «багато римських вершників, пробираючись крізь завузькі входи серед тісної юрби, були задавлені, а інших, які провели день і ніч на своїх лавах, вклали згубні хвороби». При цьому, за словами Корнелія Тацита, «ще небезпечнішим було не з’явитися на видовищі, оскільки безліч спостерігачів явно, а ще більше - потай, запам’ятовували імена й обличчя тих, хто входив, їхній дружній чи неприязний настрій. За їхніми доносами дрібний люд негайно засуджували до страти, а знатних згодом наздоганяла затаєна попервах ненависть принцепса». Можливо, Тацит тут трохи згущує барви, але спроби деяких придворних вислужитися перед імператором справді могли перетворити улюблені для багатьох простолюдинів видовища на тяжку повинність. Навряд чи варто сумніватися й у тім, що придворні поспішали доповісти імператорові, хто зі знаті як реагує на влаштоване ним видовище й особливо на його власні виступи. Не могло обійтися й без обмов. Спроби в такий спосіб помститися комусь, звісно ж, були.
Якщо Неронії минули саме так, як це описав Корнелій Тацит, то стає зрозумілим що не всі римляни покращили свою думку про імператора. Нерону ж здавалося, що він став кумиром і лише окремі недоброзичливці злостяться щодо його захоплень.
Незабаром після других Нероній він, нарешті, дає згоду на перейменування місяця квітня у Нероній. Тоді ж місяць травень було названо іменем Клавдія, а червень - іменем його славетного діда Германіка. Римська знать зовні все ще виказувала покору Неронові, і це перейменування є досить примітним.
Окрім звеличення власного імені, Нерон нагадав усім, що він онук знаменитого й усіма улюбленого полководця Германіка, підкресливши цим, що й сам зможе повести в бій війська. Перейменування ж травня на честь його названого батька Клавдія мало підкреслити легітимність його власних прав на престол як названого сина Клавдія і змусити римлян забути про долю Британніка й Октавії.
Вочевидь, окрім потоку вихвалянь, до Нерона все-таки надходила й деяка інформація про реальний стан справ у країні. І саме тому було вирішено гучним перейменуванням римських місяців нагадати всім і про доблесне походження імператора, і про повну легітимність та божественність його влади. Утім, ці заходи не усували першопричин невдоволення опозиції. Ситуація в імперії ставала дедалі напруженішою.
Початок 66 року було відзначено викриттям чергової змови. Справа знову почалася з доносу…
Як ми пам’ятаємо, 62 року тодішній претор Антистій Созіан на багатолюдному бенкеті в Осторія Скапули оприлюднив ганебні для Нерона вірші. Сміливість його можна пояснити: він розраховував, що Нерон не втримається при владі. Нерон тоді втримався, а Антистія Созіана було заслано. Чотири роки перебування на засланні перемінили колишню «сміливість» Созіана на бажання вислужитися. І от 66 року Антистій Созіан написав донос і на свого колишнього друга Осторія Скапулу, чий батько був тоді римським намісником у Британії, і на ще одного свого друга - колишнього консула-суффекта Публія Антея.