____________________
* Йдеться про грошову суму в талантах срібла. 1 талант дорівнював 26,2 кг.
Прибічники Елеазара захопили місто, а первосвященик був змушений втекти до палацу, який охоронявся римським гарнізоном і солдатами царя. Елеазар взяв палац у облогу і хотів уже його штурмувати, але в цей час у лавах повсталих висунувся новий лідер, якийсь Менахем, котрий зумів умовити єврейських солдатів перейти на бік повстанців. Палац захопили, а римський гарнізон відступив до трьох останніх веж. Та не встигли повстанці захопити палац, як негайно пересварилися. Між єврейськими повстанцями почалася кривава міжусобиця - Менахем убив батька Елеазара, колишнього первосвященика Ананія, а Елеазар у відповідь зумів захопити самого Менахема й після катувань стратив. Римському гарнізону Елеазар дозволив покинути фортецю, обіцяючи вільний прохід, але обдурив і перебив усіх, окрім одного командира загону, який погодився прийняти іудаїзм і зробити обрізання.
Тобто з храму було вилучено приблизно 445,4 кг срібла. Однак обурення вірян і повстання були спричинені не розмірами вилученого, а тим, що кошти ці було відібрано в головного Храму, що вважалося вершиною блюзнірства.
Повстання нестримно поширювалося, супроводжуване страшною різаниною. Євреї вирізали всіх греків у Самарії, Галілеї й землях за рікою Йордан. Греки, у свою чергу, вирізали євреїв у Цезарії Приморській й улаштували погроми євреїв у столиці Єгипту Александрії. Попервах римському намісникові Сирії здавалося, що він зможе впоратися з повстанням власними силами. Цестій Галл спробував взяти в облогу Єрусалим, але зазнав поразки й був змушений відступити. Римляни втратили до п’яти з половиною тисяч піхотинців й не менше трьохсот кавалеристів!!! Це було найбільшою поразкою римлян на Сході після битви під Каррами, де 53 року до н.е. зазнав поразки й загинув Марк Ліциній Красс, і невдалого походу на Парфію, початого 36 року до н. е. тріумвіром Марком Антонієм.
Через загрозу втратити Іудею Нерон відкликав звідтіля й Цестія Галла та Гессія Флора, а придушити повстання доручив досвідченому полководцеві Веспасіану, виділивши йому велику армію. Незадовго до цього Нерон вилаяв Веспасіана за те, що той заснув, коли імператор співав і грав на кіфарі. Нерон тоді навіть вигнав його геть зі свого палацу. Однак імператор умів відокремлювати пусту образу від тієї, котра не підлягає прощенню, і коли незабаром Веспасіан знадобився, Нерон саме йому доручив основну частину своїх військ на Сході. До Іудеї тепер вирушила набагато могутніша римська армія, ніж армія намісника Сирії, що раніше зазнала невдачі. До того ж, Веспасіан був більш досвідченим полководцем, аніж переможений повстанцями Цестій Галл. Становище повстанців ускладнювало те, що їм не вдалося отримати підтримку від Парфії, цар якої був задоволений умовами миру й воцарінням у Вірменії Тирідата. Парфянський цар був настільки зацікавленим у дружбі з Римом, що навіть дозволив підвладному Парфії царю Набатейського царства Малху взяти участь у війні на боці римлян. З огляду на таку позицію парфянського царя, єврейські громади Парфії за всього бажання також не могли надати одноплемінникам хоч якоїсь істотної допомоги. Коли євреї звернулися до парфянських іудеїв, з проханням про допомогу, то до них прибула лише невелика кількість добровольців. До кінця 67 року римляни повернули собі Галілею й рушили на Єрусалим. Здавалося б, усе було проти повстанців, однак іудеї опиралися римлянам так відчайдушно, що повстання було остаточно придушено тільки 73 року, коли в Римі встигли перемінитися кілька імператорів.
31. Імператор і армія. Економіка занепадає, ситуація загострюється. Поїздка Нерона до Греції. Невдоволення Нероном у Римі й Італії наростає. Тигеллін відходить від справ. Німфідій Сабін стає префектом преторія
Нерон мріяв про походи, рівні походам Александра Македонського, й виношував плани походів то в Ефіопію, то на Кавказ, але далі планів справа не рухалася.
Перший імператор Риму Октавіан Август значну частину свого життя провів у походах і навіть був поранений. Другий імператор Тіберій був видатним полководцем. Третій - Калігула виріс у військових таборах і навіть своє прізвисько отримав саме там. Ставши імператором, Калігула почав лише один похід і не встиг прославитися, та серед солдатів він бував часто, і вони його любили. Четвертий імператор Риму Клавдій полководцем не був, однак попри те, що здобув владу вже в досить солідному віці, незабаром після сходження на престол особисто очолив римське вторгнення у Британію, і це чимало сприяло зміцненню його авторитету. А Нерон, п’ятий імператор Риму, за весь час свого правління так і не спромігся пожити в солдатських наметах.
Те, що Нерон доручав ведення воєнних кампаній полководцям, було цілком логічним. Однак це можна було б схвалювати лише в тому разі, якби імператор частіше бував у військах, а ще краще сам, хоч раз, хоча б символічно, очолив якийсь похід. Те, що Нерон цього так і не зробив, було його помилкою. Вона поглиблювалася тим, що Нерон, усупереч римським традиціям, виступав як співак і актор. Якби він був прославленим полководцем, його спів міг би додати професії співака престижності і поваги в очах римлян. Але, потрапивши на розкішні вистави в Римі, центуріони з глибинки, ветерани, які багато разів ризикували життям і служили в найвіддаленішій глушині за дуже скромну плату, могли тільки озлобитися через те, що бачили.
Повернувшись назад, вони розповідали своїм товаришам про те, що Рим живе негідно, а імператор піклується про нікчемних римських «плескачів» більше, ніж про солдатів. Більша частина знаті також не схвалювала захоплень імператора. Римський плебс, якому розкішні вистави й щедрі роздачі були до душі, був так само готовий плескати й будь-кому іншому, а у разі невдач імператора, як це було під час пожежі, нарікати й винуватити того, кого ще зовсім недавно радісно звеличував. Розрізнений плебс міг бути опорою бунту, але не міг бути опорою влади. Свою опору Нерон поступово втрачав…
Державні ресурси не покривали непомірних витрат Нерона, і в останні роки свого правління він компенсував нестачу шляхом масових конфіскацій, поборами й вимаганнями, викликаючи до себе дедалі більшу ворожість. У цей час він, за словами Светонія Транквілла, ухвалив, «щоб за заповітами вільновідпущеників, які без очевидної причини носили ім’я споріднених йому сімейств, він успадковував не половину, а п’ять шостих майна; далі, щоб за заповітами, в яких виявлялася невдячність* до імператора, все майно відходило скарбниці, а чиновників, котрі написали або склали ці заповіти, карали». Слід зауважити, що ще з часів Октавіана Августа власники великих статків зазвичай заповідали частину свого майна імператорові або принаймні вносили його до заповіту як спадкоємця другої черги. Спершу так чинили лише декотрі, але вже з часів імператора Тіберія це стало традицією, хоч і ніколи не набувало форми закону. Той факт, що Нерон мусив закріпити цю традицію законом, свідчить, що в цей час його конфронтація з римською верхівкою посилилася і колишні методи, якими користувалися для отримання частки з кожної великої спадщини попередні імператори, уже не спрацьовували. Указ Нерона був украй прямолінійним і лише посилив озлоблення. Опозиція не могла цього не використати - злі язики ставали гострішими. Не дивно, що Нерон мусив видати ще й указ, «щоб закону про образу величності підлягали будь-які слова й учинки, на які знайдеться обвинувач».
____________________
* Під заповітами, де виявлялася «невдячність до імператора», мали на увазі ті, в яких заповідач не згадував імператора як одного зі своїх спадкоємців першої черги. Кожен власник великого статку був зобов’язаний указати як спадкоємців не тільки своїх родичів і близьких друзів, а й імператора, причому мав передбачити, щоб зазначена в заповіті частка імператора не виявилася замалою. Така вимога дозволяла непогано поповнювати бюджет, але водночас породжувала масу незадоволених, причому всі ці незадоволені були людьми впливовими.