Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам'яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.
«Це — Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, — повідомила Сапфіра. — За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо».
«Ти бачила мапу сього світу?»
«Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів».
«А мені можна буде глянути на неї?»
Дівчина здивовано глянула на прочанина:
«Авжеж. Ти ж — Витискувач».
Анемподестові здалося, що настав час означити своє місце в тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скуботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:
«А Витискувач за владою вищий від Стратега?»
«Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня ґоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва».
«А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…»
«Але переселяються, якщо рани невиліковні».
«А чи є різниця?»
«Звісно є… Переселяючись можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут».
«Отже, не всі повертаються?»
«Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність».
«Ти була там?»
«Я чула про них».
«Ти не хочеш туди назавжди?»
«Там немає Театру і там я не буду царицею Савською».
Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:
«А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?»
«Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни».
«?»
«Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?»
«Так».
«А вона, аби ти знав, є насьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А, між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти — превеликий зух, кабанчику».