«Шукайте накреслення ваших народів», — наказав ґном.
Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:
NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURARE VIDETUR[37]
«Доторкнися до Напису», — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.
Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.
Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.
«Кляніться!» — звелів Анаґа.
Сапфіра промовила:
«Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім'я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворення Сущого. Я сказала».
Прочанин відчув, як серце його закалатало і, повільно, підбираючи слова, проговорив:
«Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалиму, на ім'я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано».
«Засвідчено», — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.
«Шлях відкрито», — через хвилину мовчання виголосив Анаґа.
Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід. Головатий ґном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.
«А ми встигнемо?» — запитав Анемподест.
«Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров'я».
«Знову Зумовленість?»
«Так».
«А що тепер?»
«Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі».
Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і проснувся.
У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.
«Як Вам подобається desert[38]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[39]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[40] смакова композиція йому вдалася».
«Де це Ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря?» — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.
«У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з Вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[41] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти».
«Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали».
Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.
Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:
«Мій любий Базилю, Ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?»
«Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що Ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[42]. Серед вовків жити…»
«Як я Вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?»
«На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:
«Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!»
42
Macellinus (лат.) — різник. Прізвисько, яке римляни дали імператорові Опілію Макринові за його кровожерливість.