Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Капітан зауважив бліді плями на скронях отамана.
«Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість».
Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.
«Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?»
Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.
«Га? — перепитав отаман. — Не чую тебе, виборний чоловіче…»
«Та', — підтвердив той. — Важко не зрозуміт' тебе, сотнику, ой важко…».
«То кидай першим».
Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».
«Щастить тобі», — примружився Приблуда.
«Господь Всемогутн' є свідк' і заступник' правд'!» — гордо проголосив війт.
Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».
«Бачили!» — отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.
Війт перехрестився тричі і кинув бабки. «Шістки» випали знов.
«Я таке уперше бачу…» — промимрив старший козак.
Нікта повторила з тим самим результатом.
«Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає…» — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:
«Будете грати хоч до ранку, але…»
«Панночка ворушиться!» — почувся голос Лушпака.
Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінській Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.
«Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щурі витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і Ваші гумори[56], пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у Вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…»
Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.
Він якраз й збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:
«А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?»
Анемподест заправив за шлюб п'ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.
«Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю», — вирішив учень авви Макарія.
«Дівчина німа», — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.
«Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси», — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, не договорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»
Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квокали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.
«Муєш мене, чужинче?» — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.
«Вже чую», — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефу, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на ґранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м'язи вузлуваті мисливські сітки.
56
Гумори — згідно з уявленнями середньовічної медицини і згідно з ученням давньогрецького лікаря Галена у тілі людини перемішувалися у різних пропорціях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч і жовта жовч.