Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.
«Ти питав про алярмічного порскача? Ось він, — ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. — На перший погляд — звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, — Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, — мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація».
«Може затрималась?» — припустив учень авви Макарія.
«Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чресел підстаркуватого содоміта!» — виголосив адепт Порожнечі.
Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чресел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам'ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він впізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай»[61], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, — подумав прочанин, — що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»
Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.
Василиск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір'ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.
«Цій мумії вже півтисячі років, — прокоментував ключар. — Я замовляв у мисливців нового василиска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір'ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василисків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…»
«А це хто?» — перервав Шун'яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.
«Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, — неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. — Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:
«…А що у тій скрині?» — учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.
«Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus», — буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.
«Не ображайтеся, друже Петре», — Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося, що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло і він сказав:
«Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у „Бестіарії“ нашого неперевершеного тератолога[62] доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…»
61
Цапрак (за іншою версією — Цамблак) Ян Модестіан (1588—1654) — автор еротичних п'єс, постановник перформенсів та інсценізацій, родом з Констанци. Переслідувався Зальцбурзьким архієпископом Бриттером фон Файндберґом, звинувачувався у педофілії, чаклунстві, публічних непристойностях, організації лотереї та сповідуванні заборонених інквізицією доктрин розенкрейцерів і «Веселої Науки». Одинадцять років провів у в'язницях за вироком Імперського Трибуналу. У 1623 році інсталював у родовому замку Ракоці еротичну п'єсу «Порнай», де вперше в історії європейського театру було публічно показано лесбійський акт Сафо та Мнасідіки. Сафо у цій виставі грала співачка і танцюристка Марія Ватаді, коханка (послідовно) князя Дьйордя Ракоці, імперського генералісимуса Валанштайна і конфідентки Людовіка Тринадцятого віконтеси Одилії делла Ґреві де Монфор, Мнасідіку — дочка єресіарха Шломо Мартінеса Роземілія Мартінес-Нагаєцька.