«Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, — все ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. — Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Manticora vulgaris[63], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…»
Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, ґарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіппокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські і ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір'я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам'яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім'я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам'яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун'ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. В ній часто повторювалося ім'я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася анґіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого: «Обробка поеми сучасним стилем належить мені».
Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього саркофага. Він був порожнім.
«А тут, матнійцю, знаходиться мумія шипохвостої варґи», — повідомив Шун'ята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.
Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні й змістовні оповідки.
«І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?»
Прочанин заперечно похитав головою:
«Несуттєво».
Шун'ята уважно подивився на нього і спитав:
«У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?»
Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:
«Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться».
«Любов без влади безсила“.
«Лжа єси».
Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.
«Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? — недобро посміхнувся він. — Дивися, Витискуваче!»
Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду[64] діаметром, щонайменше тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.
Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.
«Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу!» — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.
Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панцирем і спитав ключаря:
«Чому ти називаєш цю істоту „закреслюючою“?»
«Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з'являються рідко і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудиськ. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів… Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його ґноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи…»
64
Ротонда — центрична будівля або представницька зала, кругла в плані, часто завершена куполом.