«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».
Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:
«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, — він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, — а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».
«Я Вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…»
«То я можу втішити переможеного розбійника?»
«Разом утішимо».
Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір'я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.
«Як ся маєте, вельможний лицаре?» — спитав Опанас.
«Вашими молитвами, гречкосії».
«Наші неоковирні молитви, лицаре, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися».
«Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus поп facit monachum[85]. Демони опанували його єство».
«Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням…» — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»
Драбант підвівся і сперся на лікоть.
«Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?»
«Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла».
«Не личить Вам говорити такі поганючі слова, отче», — зауважив Опанас.
«Це назва», — пояснив учень авви Макарія.
Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.
«Який він там „отче“, довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії[86] брати не можна. Вкраде кадило і шукайте у полі вітра…»
Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.
«А Ґлобус казав мені, що Ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?»
Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів: «Omnes errant praeter Gallenum44[87]». Опанас опустив каганець на барило й сказав: «Надворі буду. Побалакайте собі…» Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:
«Ну, припустімо — хоча це й дивина — що тобі, чоловіче, Веселий Ґлобус дійсно дав авдієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?»
Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова: «Танцюючим Суфієм». Запала мовчанка.
Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова, й сказав:
«Не віддам».
«Як?» — перепитав прочанин.
«Дзеркала я Раді не віддам».
«Це моє дзеркало!»
«Не твоє, хлопче, і не моє, але щобільше — не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння Стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни — ні Актуального, ні щобільше Повноважного — тут немає і не було вже тисячу років».
Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:
«Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як Вам вдалося це зрозуміти…»