«Куди ми йдемо?» — перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.
«На Горбату», — крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати соснове коріння.
«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», — позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за гранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.
Кілька хвилин болі голови не давали йому зрозуміти навколишнього.
Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.
«Очуняв?»
Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.
«Ти врятувалася…» — констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.
«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:
«Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…»
«Квасу тут не роблять. Вода — у шафі».
Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м'якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.
«У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…»
«Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника».
Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.
«Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить».
«Сцена покаже».
«Що ти знаєш про Сцену, матнійцю…» — пирхнула дівчина.
За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам'яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.
«Якесь свято?» — запитав він і наблизився до вікна.
«Свято Імперії».
«Хіба Імперію святкують?»
«Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…»
«…Смертю?»
«Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!»
«Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?»
Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: болі голови подужчали від солодкавих пахощів і стали майже нестерпним.
«Панове! Верховний Модератор вистави „Мнемозавр“!» — викрикнув один з мартоплясів.
Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.
«Ніс locus — hic saltus[97], — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…»