Не пам'ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату — і теж пульсуючу — червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім'ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.
Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», — прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша — сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою.
Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скорше байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.
«Він не зможе», — промовив Голос.
І видіння згасло.
Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.
«Знак, це був знак!» — мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях[11] не було. Аж тут він згадав про монету, відібрану в жука.
Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п'ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.
Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.
Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.
«Це я, пане-кумплю, — почувся знайомий голос і з-за колод вистромилась голова актора. — Потурбував Вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання… А яка така цікава у Вас монетка…»
Анемподест сховав руку з монетою за спину.
«Не бійтеся, пане-кумплю, — вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. — Я ж не хочу забрати у Вас Вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом… Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме гільдії мандрівних акторів і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».
«А святий Евростій Атопійський, — відповів на це Анемподест, — заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів».
«Може то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?[12]».
«Зараз звеселишся вельми, потворо», — пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.
11
Кучманський шлях — одне з відгалужень Чорного шляху. Вів на Поділля від вехів'я Інгулу, перетинав Південний Буг і йшов у західному напрямку на місто Бар. Біля Тарнополя з'єднувався з Чорним шляхом.