«Мокрого докору?» — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.
Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.
«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto[98], що я — Модератор. Так?»
«Так», — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.
«Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile[99]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki[100]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім'я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?»
«Так», — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше? про «бецелу».
«Тоді рушаймо!» — наказав старець.
Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…
Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.
Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:
«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».
«Чим?»
«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть».
Модератор вдарив жезлом у ґонґ.
До нього підскочило двійко мартоплясів.
«Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену».
«Чи все приготовлено?» — спитав Модератор.
«Ще не подув гірській вітер», — пропищав один з Розумних Арлекінів.
«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.
Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.
«Мене кличуть Машканом», — відрекомендувався лівий Арлекін.
«А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами».
«Божими Весельчаками», — уточнив Машкан.
«Веселунами бути чинніше й правописніше», — не погодився Маццакан.
«Весельчаками чинніше!»
«Нехай», — вступився правий.
«Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену», — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рога у дурнувату посмішку.
Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста. «Чи розумієш ти цю мову?»
«Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде і написано воно простацьким віршем».
«Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій».
«Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче».
Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:
«Молодець!» — сказав Машкан.
«Це було небуденно проспівано!» — сказав Маццакан. Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.