Адміністратор, який загалом був непоганою людиною, супроводив нещасного Енґельгардта на вокзал, купив у подарунок квиток третього класу до столиці, а потім під слабкі протести відволік рознервованого молодого чоловіка, котрому відвідини поліційного відділка і розмови з місцевими констеблями видалися найжахливішим, що собі лиш можна уявити, до останнього вагона потяга, який повільно наближався. А вже там (день кольору берлінської лазурі й із солодкавим запахом хилився до раннього вечора), коли Енґельгардт сидів у купе, притулившись плечем до одного з подорожніх, а спиною — до дерев’яного сидіння, з опущеними повіками, розкуйовдженим довгим волоссям, притискаючи до себе порожній мішок, перед його очима закрутився сінематограф: коліщатко вже не чіпляє інше, на білому екрані десь попереду рухомі картинки дико пришвидшуються, на мить вони вже не мчать уперед, як це передбачено Творцем ad aeternitatem, а стрибками, смикаючись, женуть назад; Ґовіндараджан і Енґельгардт застигли у повітрі, роблячи крок, — аж серце радіє — і поспішають назад униз храмовими сходами, перебігають задки вулицю, сяйво проектора миготить дедалі сильніше, він шипить і тріщить, аж ось умить усе стає безформним (адже ми на короткий час можемо зазирнути в «бгава антарабгава», мить перевтілення), а потім знову стає собою, того ж кольору та швидкості, Авґустом Енґельгардтом власною персоною, котрий у Гербертових Висотах (Нова Померанія) сидить у вітальні готелю «Князь Бісмарк» на зручній обтягнутій штофом софі (продукт австралійського виробництва) з паном директором готелю Гельвіґом (Франц Еміль) за розмовою, тримаючи на колінах горнятко трав'яного чаю, залишаючи десь позаду себе увесь цейлонський аналепсис минулих подій. Гельвіґ курить.
Директор готелю Гельвіґ, у якого, до речі, не було лівого вуха, не тільки займався в Гербертових Висотах то тими, то сими маклерськими оборудками, але й вважався людиною, яка мала безпосередній вихід на пані Емму Форсайт, що її Енґельгардтові рекомендував чинний губернатор Галь, котрому Енґельгардт іще з Нюрнберга повідомив, що хотів би незабаром придбати кокосову плантацію. Приїжджайте, просто приїжджайте до нашої прекрасної колонії, — відповів Галь, але додав, щоб той не очікував повсюдної цивілізованості, натомість тут є нагоди для авантюризму, переважно старанні тубільці й, звичайно, також кокосові пальми у великій кількості. Жвавий стиль Галя, однак дещо грубувате красномовство дали привід вважати, що той походить із берлінського ареалу, та йому властиві й риси впертого дивака десь із Нижньої Баварії, що цілком улаштовувало Енґельгардта. Галь писав далі, що по прибуттю йому потрібно одразу вступити до Німецького клубу та зустрітися зі згаданою пані Еммою Форсайт, котра в цьому протектораті володіє багатьма територіями, а працьовитим плантаторам з батьківщини (якщо вони викликають у неї симпатію) надає не тільки вигідні кредити на купівлю плантації, а ще й гарну робочу силу. Загалом же вона знаменитість, від Нової Померанії до Гавайських островів її називають просто — «королева Емма». Такі справи в колонії, де жінка насолоджувалася таким же високим статусом, що й сам губернатор, не здивували Енґельгардта, тож, розпакувавши конверт із губернаторською емблемою, він сповнився занадто сильним хвилюванням од можливості нарешті втілити свою мрію про коковоризм, та ще й за допомогою короткострокового кредиту. Звичайно, він мав певні заощадження: тітка Марта два роки тому хоч і померла по той бік швейцарського кордону, але згадала його в заповіті, однак він міг розраховувати не більше, ніж на двадцять тисяч марок, з огляду на втрату заставних листів через тамільського афериста Ґовіндараджана.