Адольфу Юсту, лікарю-натуропату, другові по Юнґборну та різноманітних нудистських колоніях на батьківщині, він розповів, що тутешня погода (схожі на водоспади щоденні зливи по обіді в цих рядках він оминув увагою) просто призначена для того, щоб викликати в кожного сонцелюба вдоволення від повноти життя; так, тропічне сяйво небесного світила настільки позитивно впливає на душевний і тілесний стан, що від другого дня свого перебування тут він здійснює прогулянки столицею протекторату босоніж та лише в хустині, що прикриває стегна. Це абсолютно не відповідало істині, однак Енґельгардт заслуговує і кількох слів на захист від звинувачень, що, мовляв, він — брехун і просто заманював своїх майбутніх гостей у південну півкулю (бо він потребував їх багато — тих, хто вирушив би по слідах його слави), перекручуючи та підмінюючи факти. Сам Енґельгардт відчував невимовну потребу роздягнутися та відкрити свою шкіру сонцю, що зігрівало душу, однак він вів згадані перемовини щодо придбання плантації за гроші, яких у нього не було, до того ж був він достатньо прагматичним, щоб не одразу оприлюднювати в Гербертових Висотах свої уявлення про одяг та харчування: врешті-решт, із голими й патлатими не ведуть ділових перемовин.
Тим часом на станції Імператорської пошти він потоваришував із поштовим службовцем низького рангу, після того як обоє висловили своє спільне захоплення різноманітними видами печаток. Той повів Енґельгардта в службове приміщення позаду контори і показав йому справжню маленьку друкарню, де працював у вільний час: оберемки гумових перев’язок, різноманітні печатки, штемпелі й матриці, підписані, упорядковані й розміщені в сотнях коробочок, розвішених на стінах; проби відбитків картинок і різноманітних літер лежали на лавах і столах рядком. Протекторат не так давно отримав власні поштові марки, які саме тут, у задній кімнаті (власне на оцій машині), франкувалися імператорською печаткою Німецької Гвінеї. Звідкилясь повіяв легкий протяг, що попідхоплював і поздимав із місця аркуші, а службовець кинувся їх складати. Енґельгардт добряче здивувався, в уяві він уже бачив, як службовець старанно й натхненно робить ескізи для його рекламних листівок. У бюро він віддав тому листи для франкування, просунув у віконечко вельми пристойні чайові, й службовець запевнив його, що особисто простежить, аби його кореспонденція відправилася на батьківщину наступним поштовим пароплавом, пан Енґельгардт може на нього покластися і нехай ще заходить до нього.
Вілла Ґунантамбу, дерев’яний палац пані Форсайт, розміщувалася лише за кілька хвилин пішого ходу від вивіски з назвою міста, сама пані сиділа на веранді, вишукано задрапірувавши тонкі, гарно виліплені плечі яскраво вишитим лляним шарфом, її обдував потік повітря зі складного механічного пристрою. Маленький голий хлопчик сидів на газоні й видував мильні бульбашки, що повільно опускалися на Енґельгардтові плечі, щоб там, en miniature, знесилитись та, за вельми натужливою метафорою одного третьосортного романіста, цілком банально випустити останній подих свого тлінного життя.
Він піднявся на веранду, відрекомендувався і схилився в поклоні. Пані Форсайт, хоч і напівкровка, заговорила пречудовою, можна було б навіть сказати — понаддосконалою німецькою мовою. Подали холодний чай, печиво й маленькі кубики манго на шпажках, їх Енґельгардт трохи скуштував, щоб не видатися неввічливим. Мовчання. А потім пані Форсайт, власне, щоб якось зрушити розмову з мертвої точки — одного погляду на худого молодого чоловіка їй вистачило, щоб вписати його до типу сором’язливих і дещо далеких від життя сучасників, — указала на казуарини поруч із її дерев’яним палацом, обвішані калонгами, летючими лисицями, які, наче підвішені кокони, коливалися на голих гілках та час від часу крикливо розправляли свої крила. У велику спеку, пояснила вона, проникливо дивлячись на Енґельгардта, тварини пускають сечу по своїх крилах і, змахуючи ними й утворюючи тим самим пару, досягають потрібного охолоджувального ефекту. Енґельгардт злегка кашлянув і задумливо усміхнувся, з його горла пролунав невиразний тихий звук.