Здавалося, Енґельгардт одним махом переміг свої внутрішні перепони, жах невідомості, побоювання щодо нестачі грошей чи харчів, чи щодо того, що про нього подумають мешканці острова, страх виявитися смішним чи самотнім, стати об’єктом нелюбові чи чинити щось неправильне — все це злетіло з нього, наче одіж, яку він уже не носив і носити не мав жодного наміру, оскільки штани й сорочка (навіть пов’язку на стегна він знімав під час своїх прогулянок берегом, спочатку несміливо, але потім із дедалі більшим відчуттям повної природності цього) здавалися йому символами змученого втомою зовнішнього світу, який він уже давно залишив позаду. Тепер він жив у досконалій splendid isolation. Ніхто навіть щонайменшим чином не зважав на його наготу. Після випадку з поросям його поважали, дружньо вітали щоранку, коли зустрічали в лісі, та взагалі ставилися, наче до одного зі своїх. У його молодому серці справді були чари мани.
Разом із юним Макелі Енґельгардт голим блукав по острову, тримаючи тільки мішок за плечима, а молодий тубілець показував йому місця, що були для нього табу, найперше поховання предків чи певні галявини в лісі. Вони трусили волохаті пальмові стовбури, поки згори не падало вдосталь плодів. Потрібно було тільки нахилитися, щоб скуштувати від цих розкошів. Макелі показав йому, як за допомогою мотузки з кокосового волокна, обв’язаної навколо тулуба, можна піднятися вгору по стовбуру аж до крони, щоб там, тримаючи ножа у вправних руках, дістатися до тих смачних плодів, які не вдається струсити.
Після заходу сонця він сідав із Макелі на піщану долівку в хижці й у тьмяному світлі каганця з кокосовою олією читав юнакові книгу, і хоч той спочатку майже нічого не розумів, та все ж уважно слухав звучання чужинських слів, які з легкого шурхоту перегорнутих сторінок — через порухи Енґельгардтових губ — ставали картинами; це був німецький переклад Діккенсових «Великих сподівань», і, здавалося, поступово молодий острів'янин звик до незнайомої мови, по-справжньому прагнучи цих щовечірніх годин читання вголос.
Макелі доти часто слухав проповідника, коли той читав німецьку Біблію, однак це являло собою щось інше, бо Енґельгардтова вимова була більш милозвучною, доброю і солодкою, він вихоплював із неї то одне, то інше слово; найбільше йому подобалися, схоже, описи будинку міс Гевішем, котра у своїй затягнутій павутинням спальній кімнаті сиділа, наче стара, сповнена ненависті до людей павучиха, і з невдоволенням у погляді приймала відвідувачів. Юнак намагався зрозуміти; після повторень одних слів на унзердойч та перекладу інших на піджин уже за кілька тижнів такого слухання його губи почали формулювати коротесенькі німецькі речення.
Але це було грою і формою збування часу — а тубільці в цей період працювали надзвичайно старанно: збирали кокоси у великі плетені кошелі, нарізали їх скибками та на деках викладали для просушки на сонці під навісами з пальмового листя, щоб захистити від дощу; потім у жорнах доісторичного вигляду з максимально грубо витесаних кам’яних блоків вичавлювали олію, заповнюючи нею дерев’яні посудини, і відправляли далі в Гербертові Висоти Енґельгардтовим невеликим флотом із парусних каное. Там олію очищали фільтрацією та випарюванням і розливали в пляшки, які Енґельгардт узяв у оренду в усюдисущої фірми «Форсайт & Со». Час від часу побіля випаленого в білий колір рифу кидав якір фрахтовий корабель і забирав на борт необроблену копру. Зі своїми працівниками Енґельгардт, як і було домовлено, розраховувався вчасно. Спочатку вони вимагали, щоб він платив їм грошима-каурі або тютюном, пізніше ж марками, коли дізналися, що в Гербертових Висотах можна собі за них щось купити. Щоб не ховати німецькі гроші десь у себе на острові, він видавав їм прості боргові розписки, підписуючи їх і рекомендуючи переводити в гроші в столиці. Кожні два місяці, покривши стегна пов'язкою, він і сам вирушав туди і, під несхвальними поглядами одягнутих у біле плантаторів та їхніх дружин, розраховувався за борги своїх працівників.
Коли ж, власне, наш друг виринув у полі зору світу? Про нього відомо занадто мало, однак у плині оповіді, наче верткі рибинки, яскраво зблискують люди й події, стосовно яких він існував, так би мовити, на фланзі, бо ж Енґельгардт — це одне з тих малих створінь, яких називають labrichthyini і які чистять тіло великим хижим рибинам від паразитів і бруду.
Ось ми бачимо його в потязі, під час подорожі з Нюрнберґа до Мюнхена, він стоїть ось там, позаду, в третьому класі, обпершись тонкою і, як на його вік, надто жилавою долонею на альпеншток.