Це буде Мексика чи взагалі Африка, поцікавився Наґель, а двійко селян, задумливо слухаючи, намащували маслом ще по кусню хліба. Наґель зауважує, що Енґельгардт одержимий власними ідеями, вони — наче демон з гострими іклами — цілковито заволоділи ним. Ненадовго замислившись, він питає себе, чи можна ще вилікувати Енґельгардта. Мексика — ні і ще раз ні, це мають бути південні моря, тільки там можливо покласти новий початок усьому. Високо в біло-блакитне небо спрямовується вказівний палець, по столу гучно молотить Енґельгардтів кулачок. І хоч своє сяйливе сфумато він презентує з великою риторико-демагогічною вправністю, в головах у цього чудового подружжя селян, здається, залишається не дуже багато — надто несамовито звиваються змії нестримної Енґельгардтової фантазії.
Потім, уночі, Енґельгардт і Наґель лежать поруч у копиці сіна серед запахущого духу довгого літа, продовжуючи пошепки дискусію, вибудовуючи плани і відкидаючи їх; Наґель зауважує, як високо він цінує свого друга з Нюрнберґа та як думки, настільки радикальніші за його власні, проникають у світобудову. Над ними на бантині нявкотить кіт. Наґель серйозно роздумує над тим, щоб вирушити за своїм другом у колонії, до цього його спонукає і те знущання, яке він терпить роками і вплив якого загрожує зруйнувати його душу; він почав сумніватися у правильності своїх вчинків, а Енґельгардт зі своєю одержимістю видається йому кимось на кшталт поводиря, котрий своїм сяйвом зможе вивести його, Наґеля, із темної пустки Німеччини в яскраву, благодатну й чисту землю — не лише метафорично, але й, так би мовити, in realitas; душа Наґеля вже споглядає ворота казкової країни, проте він просто занадто лінивий, щоб податися в подорож навколо земної кулі, аби на іншому кінці світу створити Нову Німеччину. Ні, роздумує він незадовго перед тим, як відлинути в царство сновидінь, він перестане писати своє ім'я з великої літери, та й взагалі відмовиться від розрізнення великих і малих літер, усе писатиме з маленької, ось так: ґустаф наґель. Оце і буде його революція. А після цього його полонив сон.
А ось ми бачимо Авґуста Енґельгардта набагато північніше, під час подорожі до Берліна, він із почуттям глибокої внутрішньої прив'язаності полишив Ґустафа Наґеля на Мюнхенському вокзалі, обоє потиснули один одному руки. Наґель радить здійснити подорож до Пруссії per pedes хоча б з ідеологічних міркувань, але Енґельгардт відповідає, що хоче зекономити час, адже в нього так багато планів на південні моря, і якщо друг таки передумає, він завжди якнайсердечніше буде радий вітати його в себе.
Перетинаючи імперію швидкими потягами, Енґельгардт перед Берліном змінює своє рішення, об’їздить цей монструозний мурашник зліва і сідає в потяг до Данциґа, спить на дерев’яних лавах, терпляче очікує наступних потягів, ще і ще пересідає, дістається Кеніґсберґа, Тільзита і прямує знову на північний захід, у Малу Литву.
На місці, виплюнутий потягом у східно-прусському Мемелі, він із ціпком у руці й мішком на плечі мандрує, проминувши похмуре зведене з цегли містечко, березовий гай, голий після північного вітру, купує порічки і гриби в зустрічної російської тітки, котра подумала, що він, мабуть, якийсь молоканин у своєму покутному одязі, що відбився від православної церкви, і перехрестилася; він помічає струнку молочно-білу церкву край затоки, продовжує свій марш південніше до відмілини, запитуючи себе, чи не звідси походить німецька душа, звідси, з цих нескінченно меланхолійних, осяяних сонцем дюн, що простяглися на добру сотню кілометрів; тут він спочатку трохи несміливо, але далі щораз упевненіше роздягається, кладе своє вбрання й сандалі в піщану заглибину (зараз ранній вечір) та, приховавши себе і свою наготу від пари відпочивальників, котра прогулюється берегом неподалік, накинувши на плечі тонке біле простирадло (він — редактор «Сімпліциссімуса», іронія у зморшці біля рота під вусами, жестикуляція, вона — вільнодумна донька математика в сукні власного крою, схвально йому киває), ще довго після їхнього зникнення і настання темряви непорушно дивиться на Балтійське море та знову і знову прокручує подумки свій план на всі часи — на віки вічні перебратися до німецьких колоній у Тихому океані, — наче дитина, що з яскравих кольорових кубиків намагається збудувати собі неймовірний палац. Ніколи не повертатися назад, ніколи-ніколи знову. Печальна литовська мелодія ще лунає над відмілиною, далека, наче бліде мерехтіння зірок на небосхилі, та все ж невимовно йому знайома і близька, наче з рідної домівки: «П'ять дівчаток, гарних, любих,/Біля Мемеля зросли/І весільного віночка/Так собі і не сплели,/Так собі і не сплели».