На ранок підійшли троє поліцейських із шаблями і практично забетонували Енґельгардтове рішення. Ще увечері редактор, котрий дуже добре розгледів нудиста, подав заяву в поліцію: на пляжі, на відмілині, лежить якийсь волоцюга, голісінький, десь зо три кілометри на південь від дюн. У вирішальну мить редактор досить вправно відвернув увагу своєї нареченої від злочинця, вказавши на зграю перелітних птахів чи щось таке на горизонті, адже ж це цілковито неприпустимо, того злодюгу треба заарештувати, ні, п'яним той не здавався.
Енґельгардт прокидається, визирає із затишної, захищеної від вітру нори, яку викопав ще звечора, і бачить перед собою три пари чобіт, у які заправлено штани мундира; він ще трохи тремтить після літньої ночі, йому кидають подрану ковдру і різким командирським голосом із виразним литовським акцентом наказують прослідувати в Мемель: його, негідного злочинця, узято під арешт, а порушення норм суспільної моралі — це ще найменше, у чому його можуть і збираються звинуватити. Один із жандармів, навряд чи найрозумніший, підставляє Енґельгардту — заледве той піднявся й загорнувся в жорстку військову ковдру — ногу, взуту в чобіт, так що той перечіпляється і знову падає в пісок. Злостивий регіт. Загалом усі троє не надто розумні. Поки він лежить на піску, в їхніх головах вирує суто тваринна насолода від знущання над іншим (а це ж якнайщиріші німецькі вірнопіддані), вони починають буцати його носаками і застосовувати кулаки, їхній ватажок б’є Енґельгардта ефесом шаблі по спині, бо той скрутився калачиком, щоб уникнути ударів. Енґельгардт непритомніє, тікаючи в пінистий білий вимір, сповнений якогось гудіння.
Потім його кілька разів занурюють в освіжне море, адже раптом стає зрозуміло, що чинять вони щось не надто правильне, бо Енґельгардт уже не рухається, йому розчісують волосся, витирають цівки крові з рота й ніздрів, натягують одяг і сандалі, витягши їх із нори, та доправляють до поліційного відділка в Мемелі (частину шляху — несучи, а частину Енґельгардт ішов сам), де він, звинувачений у бурлацтві та непристойності, проводить неймовірно болісну ніч на дерев’яній лаві, увесь час стежачи одним оком за найвіддаленішим кутком під стелею у камері (друге око в нього повністю запливло).
Редактор і його наречена ще вдень від’їхали до Мюнхена, неприємний інцидент уже майже забуто, вони сидять у вагоні-ресторані одне навпроти одного, бризки з раптово замовленої пляшки троллінгеру, неминучі в потязі, заплямовують скатертину фіолетовими цятками, бесіда йде не надто рівно, і не зовсім зрозуміло, чи це від утоми, чи від передчутої через роки нудоти подружнього життя. Без особливого ентузіазму погляд редактора зісковзує вліво, він споглядає крізь скло, яке в сутінковому світлі з кожною хвилиною стає дедалі більше схожим на дзеркало, бляклу східно-прусську рівнину; йому пригадуються вузькі, майже хлоп’ячі плечі голого молодого чоловіка, що лежав на пляжі, й у цю мить він усвідомлює істинну причину, з якої подав заяву в поліцію, а також ясно бачить те, що все його подальше життя перебуватиме — і має перебувати — під тягарем болісного самообману, який своєю могутністю кине тінь на все аж до самого дня його смерті — на його ще не народжених дітей, на роботу (адже в ньому вже зріють численні майбутні романи), на його ще цілком грайливе ставлення до ідеалів власної буржуазності, а також — на розслаблені долоні його нареченої з переплетеними пальцями, які зараз елегантно спочивають на столику вагона-ресторану, на наречену, котра так терпляче всміхається і десятиліттями перебуватиме в повному невіданні, хоча, звичайно, саме її схильність до певною мірою не надто жіночного способу вдягатися і подавати себе могла б уже зараз, ще на початку стосунків, дати зрозуміти цій молодій панянці vis-à-vis справжню природу схильностей її нареченого.
Авґуста Енґельгардта відпускають наступного дня після обіду; комісію з цивільного права з Данциґа не злякала далека дорога, в комісії — адвокат із ліцензією Ляйпцизького імперського суду, котрий отримав доступ до камери і кинув лише один побіжний погляд на ув'язненого та його забої, після чого у вухах мемельських охоронців пролунав звук його розлюченої громоподібної філіппіки: радійте, якщо до сьогоднішнього вечора ще будете на службі, а не в кайданах, вигнані й позбавлені права носити уніформу — та ще й не на шляху до казематів спеціально для вас облаштованого поліціянтського пекла (де б воно не було).
Цілковито розгублені жандарми у відділку розпачливо розсипаються навсібіч, різнокольорові документи та їхні копії літають у повітрі, той констебль, що на пляжі підставив Енґельгардтові ногу, якомога відданіше салютує адвокату, наче це сам Його Величність імператор власною персоною. Вони поспішають якнайшвидше звільнити Енґельгардта, потім члени комісії майже на руках виносять його з будівлі відділка під вигуки «Віват!», «Свобода!», «Геть насилля!».