У намаганні розповісти про минуле нашого нещасного героя ми спробуємо далі, подібно до гордовитого й витривалого морського птаха, якому під час польоту над земною кулею видається абсолютно беззмістовним поділ на часові пояси, оскільки він їх ані сприймає, ані усвідомлює, — ми спробуємо перестрибнути через кілька років і побачити Авґуста Енґельгардта там, де полишили його кілька сторінок тому: голісінького під час прогулянки пляжем, зауважимо — власним пляжем; він раз по раз нахиляється над особливо приголомшливим екземпляром мушлі, який вивчає і кладе в луб’яний заплічний кошик якраз для таких цілей.
Закон про час у Німецькій імперії, затверджений у Берліні більш ніж десятиліття тому та цілком продумано впроваджений першого квітня незадовго до зламу століть, дбав про те, щоб усі німецькі підлеглі Його Величності імператора на території всієї вітчизни бачили на годинниках однаковий час. А в колоніях час рахували за відповідними часовими зонами — водночас на острівці Кабакон певним чином панував час поза часом. У годиннику Енґельгардта, який він поставив на шмат деревини, прибитої водою, — свій нічний столик — та з милою регулярністю заводив за допомогою маленького ключика, одна-єдина піщинка, що потрапила в механізм, зумовила його відставання. Ця піщинка зручно вмостилася всередині годинника між пружиною та одним із сотні коліщаток, а оскільки була міцною — як залишок перемеленого коралового скелета, — то спричинила мінімальне уповільнення ходу часу на Кабаконі.
Звичайно, Енґельгардт помітив це не одразу, навіть не за кілька днів; загалом на Кабаконі мало проминути кілька років, поки дія піщинки стала би помітною. Ретардація була такою, що за день годинник уповільнювався навіть не на одну секунду, та все ж щось гризло і точило Енґельгардта зсередини, для якого точний час був чимось на кшталт твердого опертя в просторі. Він уявляв себе десь посеред ефіру, космосу — коли ж доводилося його полишати, то для нього це означало вийти за межі часу, тобто — зануритися в безум.
Те, що в далекій Швейцарії інший юний вегетаріанець, службовець патентного бюро, в цей момент був зайнятий зведенням теоретичних підмурків своєї дисертації, зміст якої через кілька років поставить із ніг на голову не тільки всі попередні знання людства, але й певним чином, так би мовити, спорудить вежу, з якої ці знання й уявлення про час сприйматимуться, залишалося для Енґельгардта цілковито невідомим.
Коли він подумав про те, а чи не йде його годинник повільніше — йому так тільки здавалося, адже в нього не було жодної можливості звіритися з іншим, справжнім, часом (годинник із боєм у резиденції губернатора в Гербертових Висотах, який вважався еталонним для всього протекторату, через неуважність хатньої прислуги зупинився якраз тоді, коли Галь намагався вилікуватися в Сінґапурі), — у Енґельгардта раптово з’явилося відчуття, що він ось-ось впаде на спину, його ліве передпліччя пронизав болісний укол, так начебто в нього, такого молодого, от-от станеться серцевий напад. Він виразно бачив хід годинника в потойбіччя, власноруч збудовані стіни і напнуту на кокосовій мотузці над ними протимоскітну сітку і вже провалювався крізь час, поки перед його очима, спочатку схематично, а потім дедалі виразніше виникли не лише стіни його дитячої кімнати, пофарбовані канарково-жовтим та фіолетовим, але й духмяна постать його матері, котра зі стурбовано розведеними руками схилилася над ним, обтираючи його гарячого лоба бавовняною хустинкою, змоченою в холодній воді. Він не тільки бачив свою матір, але й по-справжньому відчував її, начебто вона й не була мертвою вже довгий час, а навпаки, якнайживішою, незмірною та неосяжною— нескінченна любов, що він відчував до неї, насправді була своєрідним космічним відчуттям божественного.
М’яко заспокоюючи його тихими словами, мати вивела його надвір, на терасу батьківського будинку, а там він відчув розлиті в повітрі пахощі троянд, висаджених у садку. То було якось посеред ночі, коли цвіркуни влаштували концерт, навіюючи сон, мати тоді показала на небо й неосяжне вогненне колесо, що оберталося там на темному небосхилі. Дитині воно тоді здалося велетенською невситимо голодною пащекою, готовою все проковтнути.