З ним сталася така пригода: дерев’яні двері шинку рвучко прочинилися, і темношкірий бородань, мабуть, тихоокеанський острів'янин, вилетів спиною вперед із глухим свинячим криком у вуличну кушпелу. Він перекотився на живіт і поповз до Енґельгардта, а за чорним із дверей вискочив натовп білих австралійців, які гамселили його ногами, поки він, не в змозі ухилитися від жорстокого побиття, стікаючи кров’ю, із хрипом у горлі не простягся нерухомо перед Енґельгардтом, витягнувши руку. Пригадуючи, як його свого часу так само побили на узбережжі Балтики в Східній Пруссії, Енґельгардт став перед ним навколішки і спробував підняти жертву за плечі, однак упиті аж до звірячого стану білі грубо відштовхнули його, вигукуючи, що він nigger-lover, бахур негрів, та інші непристойності.
Так же не можна обходитися з людиною, розсердився Енґельгардт, умить у нього наче виросли крила мужності, він випростався, худенька тремтлива фігурка супроти шести чи семи грубих золотошукачів. Один із них розпізнав його німецький акцент, обізвав його dirty hun, брудною німчурою, і підняв кулаки, щоб і його відгамселити. Інший зупинив його, кинувши кілька слів, що все одно скоро буде війна між Едвардом та кайзером, а вже тоді вони навчать їх more, цю брудну німецьку погань. Після того вони розвернулися і, горлаючи патріотичних пісень, пішли в шинок, де шинкар, як це було тоді заведено в Австралії, додавав у самогон чорний порох та каєнський перець, щоб, із одного боку, посилити дію алкоголю, а з другого — перекрити вогненним відчуттям на язиці гидотний смак його бридкої сивухи.
Ага, подумав собі Енґельгардт. І поклавши кілька шилінгів у досі простягнуту руку темношкірого, вирушив назад до себе в кімнату невеликого пансіону, що в будинку торговця сукном, полегшено вдихнув і ліг на своє ліжко, роздумуючи про цей випадок. Чи не станеться так, що суб’єкти права Його британської Величності короля, коли дійде до воєнних дій, які йому щойно провіщали, миттю анексують німецький протекторат? Землю Кайзера Вільгельма, Нову Померанію і маленькі острівці захищала лише невеличка купка німецьких солдатів, і саме через надзвичайну віддаленість та незначущість цієї колонії для Німеччини вона могла б видатися войовничому народу, яким, безсумнівно, були британці, настільки ж спокусливою, як, наприклад, малиновий пиріг для зголоднілої дитини. Енґельгардт, звичайно, не міг здогадуватися про ту гігантську світову пожежу, яка вже за кілька років охопить земну кулю, однак у нього була гарна інтуїція, а уявлення про британців та молодий континент Австралію — назавжди змінилося після цієї випадкової зустрічі в Кернсі: якщо Тихий океан стане англосаксонським, чи дозволять тоді йому залишитися на своєму Кабаконі? Навряд чи. І острівець радше також буде анексовано, а його працівники відтоді виконуватимуть свою роботу як кріпаки при кокосових пальмах уже для англійського короля? І тоді кінець цьому вільному німецькому парадизу.
Поки він про це розмірковував, у сусідстві з ним, майже головою до голови, відділений лише тонкою натягнутою перегородкою, що слугувала в пансіоні стіною, лежав молодий чоловік, також заглиблений у важкі роздуми; він хоча й мало відрізнявся своїм виглядом та способом мислення від Енґельгардта, та його думки, однак, крутилися не навколо можливої війни між Німецькою імперією та Великобританією, а навколо пасти зі спеціями. Гелсі був адвентистом сьомого дня та пекарем, походив зі Сполучених Штатів, мав приблизно таку ж худорляву статуру і працював над ідеєю поширення органічного харчування. Він опинився в Австралії, оскільки християнсько-адвентистська фірма, на яку він працював, командирувала його туди, щоб, з одного боку, відправити в тихе місце (бо він був упертим), а з другого — дати йому можливість перебіситися на шостому континенті й довести свою потрібність. Може, гадалося його роботодавцям, подалі від Мічигану, серед кенгуру, із цього юного Гелсі таки щось і буде.
Брати Келлоґ, власне, не так давно заснували у Сполучених Штатах «Sanitas Food Company» і були на шляху до успіху: їхня ідея пробудити в людей апетит до пластівців на сніданок не просто викликала маленьку революцію в харчуванні їхніх земляків, але й блискавично озолотила братів. Молодий Гелсі домовився про зустріч, прийшов у їхній світлий упорядкований офіс і там, із переконаністю полум’яного фанатика, розклав їм по поличках, що пластівці — це не шлях до адвентистського вчення, адже, щоб прийняти їх у тіло, треба додати коров’яче молоко, бо ж сухими ці пластівці ніхто їсти не буде. А молоко, що стає, так би мовити, мастилом, як можна бачити, — це продукт тваринного походження, тому треба взагалі відмовитися від ідеї виробництва пластівців та вигадати щось нове, щоб привчити американця до вегетаріанського способу харчування. Боже милостивий, подалі його, в Австралію, подумали брати, бо вони хоч і були щирими прихильниками адвентистської віри, та водночас усе ж непоправними і raison d’etre діловитими переконаними янкі. І тому Гелсі вирушив пароплавом із Сан-Франциско (надзвичайно швидко після того, як він зійшов на борт судна, місто майже повністю зруйнував землетрус) до Сіднея, а потім у Кернс і вже там опинився в ліжку майже головою до голови з Енґельгардтом.