Коротко кажучи, Гелсі дистанціювався й відхилив усі пропозиції. Йому вельми шкода, але його вегетаріанство походить радше з пуританської традиції і скероване в прагматичний прокапіталістичний реалізм. Його тіло — це не есенціальний вияв власної філософії; так, звичайно, це тіло існує, проте немає жодної потреби для цього лягати голим у пісок десь на пляжі, бо ж так нікого не переконаєш. А його співрозмовник, коли дозволите так сказати, як і всі романтики, — егоїст на шопенгауерівський кшталт.
Мить Енґельгардт сидів навпроти Гелсі, не ворушачись і лише розриваючи його папірець з різноманітними назвами на дедалі менші клаптики, а потім почав закидати бідного янкі звинуваченнями (адже ніщо не вражає так прицільно й боляче, аніж чиїсь ідеї, аналогічні власним). Він — просто ворог життя за Кальвіном, і взагалі, хто буде мастити якусь пасту на хліб; сам він, Гелсі, опиниться деінде, а саме в богадільні, він зазнає нищівного краху з цією фантасмагорією, побудованою виключно на експлуатації, адже замість винаходити, він, Енґельгардт, збирається промислово виробляти те, що вже пропонує природа — для гармонійного співіснування.
Ага, ось, ось воно, комуніст, ідіот, відрубав Гелсі, збуджено зірвався з місця, вхопив капелюха зі столу і поспішив до виходу. Зрадник священної справи вегетаріанства, прокричав йому в спину Енґельгардт, а потім: перестарілий замолоду філістер! Але це Гелсі вже не почув, бо на головній вулиці Кернса, перефарбованій зливою в темно-сірий колір, зник у натовпі, то там, то сям кілька разів виринув із нього, аж поки його годі було розгледіти; від нього не залишилося нічого, крім розірваного клаптика паперу з десятьма-дванадцятьма назвами для пасти на хліб, обривки Енґельгардт кинув під стіл, звідки увечері (наш герой уже вирушив із Кернса) власник пансіону вимів їх та разом із пакунком священно-лікувальної землі, навмисно забутим Енґельгардтом у кімнаті, кинув у вогонь на кухні. З цього моменту, заприсягся собі наш любий друг, він харчуватиметься виключно кокосовими горіхами. А що ж обривки папірця, які в момент свого згоряння так нагадували чорні троянди, полум’яніючи по краях біло-жовтим вогнем? «Вегетаріанський делікатес» — було написано на рваних клаптиках, потім кілька перекреслених назв: «Veggies Might», «Yeastie» та «Beast-Free» і ще чітко і ясно двічі підкреслене та з численними кострубатими знаками оклику — слово «Vegemite».
Частина друга
Поговорімо про кохання. Це було похмуре й дощове повернення. Протягом гнітючого тижня океан був свинцевим і сірим, лише перед самою Новою Померанією Енґельгардт побачив сяйво сподіваного сонця. Ще біля причалу в Гербертових Висотах його зустрів юний Макелі, котрий приплив із Кабакону човном, щоб у столиці дочекатися свого господаря.
Сумний і нещасний, Енґельгардт зійшов на берег. Повз нього до пароплава імперської пошти прокрокував огрядний чоловік, засмучений щонайменше так само глибоко (був це Гартмут Отто, безпардонний торговець птахами, що вже вкотре з тисячами проклять залишав Нову Померанію, en route до Землі Кайзера Вільгельма, бо його знову найпідступнішим чином надурили на вантажі пір'я райських птахів). Вони не помітили один одного.
Макелі розкрив над Енґельгардтом діряву парасольку, щоб захистити того від пекучого сонця, забрав у нього невелику дорожню валізу і деякий час мовчки йшов поруч, відчуваючи, що його господар страждає від надзвичайного душевного пригнічення. Міркуючи, як би він міг його розрадити, Макелі несамохіть згадав про молодого німця, який чекав на Енґельгардта в готелі «Князь Бісмарк». Не треба так сумувати, залопотів ламаною мовою Макелі, на нього ж чекає відвідувач із Німеччини. Що, гість? Так, молодий блондин (він, між іншим, не торкається ані м’яса, ані риби) сидить там уже більше тижня і чекає на повернення Енґельгардта з Австралії.