Так, Макелі, хлопчику, вигукнув Енґельгардт, торсаючи того за плечі, чого ж ти одразу про це не сказав! Гість! Яка прекрасна звістка! Енґельгардт кинув щасливо усміхненого Макелі, побіг вулицею, не минаючи калюж, оббіг Бенджаміновий фікус, укритий жовтогарячим цвітом, перестрибнув через кілька сходинок веранди готелю і, відсапуючись, постав перед молодим чоловіком, обличчя якого було густо всипане ластовинням; той і собі підскочив із софи, заправив за вухо пасмо світлого волосся, витер вологі долоні об штани і з широкою усмішкою відрекомендувався як Гайнріх Аукенс, вегетаріанець із Гельґоланду. Для нього це колосальна, справді колосальна честь нарешті стояти обличчям до обличчя з автором геніальної книжки «Безтурботне майбутнє». Він довго заощаджував, оплатив дорогу з власної кишені й приїхав, не повідомивши про себе листом, за це просить пробачення; уперше в житті він залишив Гельґоланд тоді, коли вирушив навчатися до Гамбурґа, ну а тепер він уже все одно тут і невимовно радий, що зможе вступити до ордену Сонця, якщо це досі можливо. Золотавий блондин Аукенс говорив без крапок і ком, а Енґельгардт відчував, що в його душі піднімаються, наче бульбашки в мінеральній воді, безмірна радість і задоволення від цієї так довго сподіваної зустрічі.
Озираючись назад, потрібно сказати, що це винятково позитивне перше враження Енґельгардта від гостя склалося під сильним впливом його, Енґельгардтового, почуття самотності, а також через те, що він зовсім недавно пережив розчарування від категоричного несприйняття своїх ідей тим янкі Гелсі; саме тому після vis-à-vis з Аукенсом миттєво впали його внутрішні міцно й ретельно зведені ще в дитинстві захисні стіни недовіри до решти людей. Незабаром Аукенс виявиться ще тим покидьком, тому за кілька тижнів він буде вже не з нами, а pushing up the daisies, як кажуть англосакси.
Наш друг поцікавився, як, власне, Аукенс дізнався про існування Кабакону. Ну, відповів той, із публікації нудиста Ріхарда Унґевіттера, придбаної в Гельґоланді. У цьому трактаті високо оцінено експеримент, проведений у південнотихоокеанській колонії, що був намаганням зруйнувати духовну скутість батьківщини та здійснити мужню (навіть якщо загалом і утопічну) спробу нового початку — під пальмами, подалі від чумної машинерії несамовито швидкого й позбавленого сенсу суспільства.
Енґельгардт, котрий не сподівався на таку велику приязнь з боку Унґевіттера (обоє через серйозні розбіжності в думках та взаємне нерозуміння обірвали листування, а з цим і стосунки), попрохав свого відвідувача забрати речі з готелю; вони вдвох вирушать до Кабакону, бо Аукенс став, так би мовити, першим членом ордену Сонця, так, так, він, Енґельгардт, одразу приймає його до ордену та, не зволікаючи, робить постійним членом, для нього спорудять хижку, і взагалі разом їм там буде просто прекрасно. Ах, а хіба, крім нього, більше немає інших членів, поцікавився Аукенс, у відповідь наш герой усміхнено сповістив: ще ні! Потрібно трохи потерпіти, ходити увесь час голим і харчуватися лише кокосовими горіхами — це невідхильна ідея, що спершу має укріпитися в цивілізованому світі. Енґельгардт записав на себе рахунок Аукенса в готелі, повів гельґоландця на причал, і вони разом сіли в каное, яке Макелі впевненою рукою направив до острова.
І вже наступного дня для новоприбулого з’явилася хижка з пальмового гілля. І було так добре спілкуватися — німецькою — про те, що стосувалося німецького. Енґельгардт не відчував самотності, але усвідомлення, що він може ділитися думками з кимось, хто має аналогічний світоглядний горизонт, піднесло його настрій на лише зрідка досяжні висоти. Аукенс читав Торо! Вони сиділи разом на березі, розмовляли про політичну та етичну абсурдність дій німецького уряду, який кілька років тому віддав за Гельґоланд східноафриканську землю Віту разом із островами Занзібар, Ламу і Пемба, — і ділили між собою м’якуш одного, другого, ще одного кокоса. Небо затягнули хмари, був штиль. На піску перед ними крихітні краби, маневруючи зигзагами, лаштувалися до двобою. Аукенс, від якого ще ніхто не вимагав остаточно стати коковором, їв разом із кокосами банани, а Енґельгардт виголосив на честь гостя невелику промову. Піднявши половинку кокоса, наче келих франконського вина, він подякував гельґоландцю за те, що той прибув сюди, подолавши такий довгий шлях. Разом вони, показавши прекрасний приклад, залучать до ордену нових членів, і тоді — тут стало чутно, як зіштовхуються половинки кокосів під вигуки «віват!» — прекрасний задум сам по собі втілюватиметься в життя.