Людство ще не зовсім готове сприйняти цю Енґельгардтову ідею, спершу потрібно розпочати акт персональної трансценденції, до чого пасує така аналогія (під час її викладу Аукенс, злегка нахиливши голову, задумливо потирав собі лоба): якщо, наприклад, мурашка захоче скуштувати шоколаду, який знайшла за допомогою навдивовижу складно організованого сенсоріуму власних рецепторів, то це логічний спосіб дії, зрозумілий у межах мурашиного горизонту уяви та цілковито природний для цієї мурахи. Однак якщо тут-таки з’явиться людина, яка бажає захистити свій шоколад, — наприклад, від того, що комаха повідомить про нього колегам, щоб спільно подужати ці ласощі, — та заховає ласощі у глибинах холодильної шафи, то заблукала на поверхні шматка шоколаду мурашинка (чиї рухи через холод стають дедалі невпевненішими та повільнішими) вже не має можливості осягнути, що взагалі відбувається цієї миті. Ті обставини, внаслідок яких мураха та об’єкт її бажання опинилися в холодному й ворожому до життя довкіллі, перебувають цілковито поза межами здатності її розуміння; навіть через сто тисяч років мураха не буде спроможна зрозуміти механізм, який спричинив її помирання від холоду, адже в неї відсутній ганглійний інструмент пізнання, щоб осягнути, наприклад, навіщо культурі було необхідно винайти і сконструювати шафу, де за допомогою шматків льоду можна зберігати речі охолодженими. Цілком аналогічно це відбувається й з людиною, котра хоче пізнати мету свого перебування на цій планеті: людського сенсоріуму просто не вистачає для осягнення повної картини поєднаних фактів її власної екзистенції. Якби людина тямила (та це, як і було сказано, цілковито за межею можливого), то могла б підняти запону майя, видимого, здійснити трансценденцію свого буття, стати подібною до Бога, як і мураха, що, врешті-решт, натикається на нас, безкінечно непізнаваних, невимірних божеств.
Аукенс, котрий не зовсім зрозумів, що Енґельгардт хотів сказати прикладом про мураху і шоколад, припинив слухати тоді, коли роздивився, що Енґельгардт уже збудував собі справжній будинок: бездоганна веранда з хлібного дерева завширшки два метри обнизувала всю конструкцію, стіни всередині було прикрашено гарненькими мушлями, дошка з шахами стояла готова для гри на шматку деревини, і невдовзі мав з'явитися дбайливо розбитий квітник, над яким уже мерехтіли сяйливі колібрі. Вікна будинку надійно зачинялися від негоди та різноманітної звірини, а коли ввечері запнути віконниці, то можна почуватися захищено й затишно, як удома, — саме те відчуття, що глибоко вкоренилося в душі Енґельгардта, коли він спав першу ніч у своєму новому прихистку. Так, будьмо чесними, він спорудив житло не сам, а запросив до себе вправного теслю з Гербертових Висот, котрий за тиждень звів трикімнатний будиночок, а також на індивідуальне замовлення виготовив скриню із запахущого сандалового дерева, на яку Енґельгардт поставив стару вирізьблену з дерева фігуру і розвернув так, щоб вона охоплювала поглядом усі кімнати будиночка. У цього фетиша, урочисто переданого Енґельгардтові делегацією його робітників під час невеликої церемонії, бракувало вуха, так само, як і в директора готелю Гельвіґа, — наслідок ампутації, яку провів фігурці добрих двадцять років тому один місіонер після відчайдушної п'яної спроби донести острів'янам Нойлауенбурзького архіпелагу сутність католицької віри за допомогою сокири, якою він понівечив їхніх ідолів. Той самий падре, коли прочунявся, отримав власною ж сокирою по голові, а потім, щоб стекла кров, його підвісили на дереві, після чого на священному камені для церемоній розділили його плоть на маленькі порції і найвишуканіші на смак частини, тушковані та загорнуті в листя пандана, подали тодішньому власнику фігурки, впливовому вождеві. І цей шановний, якому аж ніяк не бракувало почуття гумору, не відмовив собі в задоволенні з’їсти на десерт місіонерове вухо, до скоринки обсмажене на шпичці, так би мовити — quid pro quo.
Ці радше моторошні події (які до того ж сталися вже досить давно) все ж кидають певну хворобливу тінь на перебування Енґельгардта в цьому парадизі, де поза тим усе відбувалося за його бажанням: перший адепт віри прибув із Німеччини, місцеві — не лише задоволені, але й майже прихильні до вегетаріанства та радо готові працювати. Його книжки в ящиках, усі до однієї, непошкоджені вологою під час численних переїздів, доправили на каное до берега, розпакували, деякий час найбільш цінні томи купками стояли в його будиночку вздовж стін, поки поступово не перемістилися на спеціальні вигадливо і по-сучасному сконструйовані полички — за алфавітно-цифровою системою. Енґельгардт, котрому жителі Кабакону повторювали, що в нього, мовляв, є мана (те, що ми, європейці, знаємо просто як «мазаль», талан), за короткий час став просто щасливим.