Та все ж перші темні хмари вже наближалися і, як ми скоро побачимо, дуже швидко. Інколи він відчував, як у дитинстві, що поруч із цим світом існував ще інший, де все розвивалося і змінювалося дивовижним, проте цілком зрозумілим та напрочуд послідовним чином. Цілі континенти з незнайомими обрисами поставали з ніколи не бачених океанів, лінії їхніх узбереж піднімалися рвучко і їх, осяяних світлом подвійного місяця, не було на жодній карті. З далеких, порослих диким різнотрав’ям безлюдних рівнин стрімко підносилися в небо міста, де архітектори ніколи не переймали досвіду історії архітектури, для них готика залишилася невідомою, так само як і ренесансний стиль; замість цього вони відтворювали абсолютно дивні естетичні міри, які диктували їм, що запаморочливі стіни й вежі потрібно зводити саме так, а не інакше. Аеростати всіх мислимих кольорів та форм заповнювали небо над тими містами, осяяними барвистими променями. Витончені тварини, схожі на наших земних оленів, паслися перед міськими воротами без страху, що містяни їх упіймають і з'їдять. Ось тільки людей Енґельгардт ніде не бачив, вони не трапилися йому жодного разу. Інколи цей світ ще являвся йому в нічних сновидіннях, і тоді він прокидався з почуттям майже болісної туги, сповнений прагненням повернутися туди.
Уранці Енґельгардт вирушив на пляж і, театрально постукавши у двері пальмової хижки Аукенса, розбудив свого супутника словами, мабуть, надто виразно забарвленими німецьким акцентом: «В долині лотосових мрій нам жити без турбот, забувши про весь рід людський, а кожен — наче Бог». Аукенс прокинувся, перелякавшись, як був голий підхопився з піщаного ложа, протираючи сонні очі, важко віддихався і, прибираючи неслухняні кучері з лоба, продекламував далі відому поему Теннісона: «І вигукнув тоді один: “Нема нам вороття!” — За ним ридали всі: “Нам дім не бачити повік, тепер наш острів назавжди в бурхливих хвилях зник”».
Вони голосно пирснули зо сміху, позбавляючи ці святі рядки серйозності, поплескали на знак привітання один одного по плечах, викрикуючи, що лотос треба замінити на кокос, а потім голі з радісними вигуками побігли у воду. Аукенс, сміючись, схопив Енґельгардта за руку; той знехотя дозволив, відчувши в цьому непоштивість і фальш. Аукенс загалом сподівався, що, як гість ордену, спатиме в Енґельгардтовому будинку, однак той запропонував йому ту хижку з пальмового листя трохи віддалік, де наш герой спав у свою першу ніч на Кабаконі. Так Енґельгардт вирішив, коли під час ранкової прогулянки узбережжям почув від Аукенса, що, мовляв, до свободи вираження духу тією ж мірою належить і свобода вияву статевого потягу.
Що він має на увазі, поцікавився Енґельгардт. Молодий відвідувач відповів, що він є прихильником чоловічого кохання, одного разу він спробував і з гельґоландською служницею, однак швидко усвідомив, що насолоджуватися може лише чоловічим тілом. Ще вегетаріанець Плутарх вважав чоловічу любов вираженням найвищого піднесення цивілізації; через усю історію проходять співані на славу хлопчиків оди, філістерське тлумачення яких можна пояснити лише тисячолітньою манірністю; подолання цього Аукенс і вважає своєю високою метою. Гомосексуальність — це істинний властиво чоловічий стан, а любов до жінки є абсурдною помилкою природи.
Він, Аукенс, у серпні минулого року після тривалої подорожі гельґоландським нагір'ям, під час якої спостерігав, як морські чайки нерухомо зависають у струменях вітру над білими скелями біля Гойсгерна, відпочиваючи в чайному будиночку, помітив одного юнака, чиї відстовбурчені вуха, кіммерійський розріз очей і примітна блідість взагалі не пасували до того місця. І той худющий випускник школи, який сидів зі своїм дядьком за столом та гриз шматок кандісу, здавався найнеймовірнішим прибульцем на всьому острові. Цей чужинець безумно збудив його, — розповідав далі гельґоландець Енґельгардту, своєму менторові, котрий тим часом із розумінням кивав головою, проте зусиллям волі намагався приховати від Аукенса свою відразу до настільки відкритої демонстрації гомосексуальності.
Коли Аукенс поглядом і ледь помітними знаками натякнув юнаку, щоб той перепросив у дядька і вийшов за ним надвір, той, звісно, послідував за ним у літнє тепло. Насправді ж тоді відбулося ось що: заледве той абітурієнт зробив кілька кроків, як міцні руки Аукенса здавили худорляві плечі городянина, він притиснув його до стіни чайного будиночка і спробував запхати язика йому у вухо, поки долонею, намацуючи (оте намацане здалося йому чимось павучкоподібним, якоюсь волохатою комахою), ліз йому в штани. Із жахом, коротко скрикнувши від обурення, юнак відштовхнув його, і саме в цей момент Аукенс відчув, що ціль його, так би мовити, амурних зазіхань поширює сильний різкий запах. Після того як хлопець втік до свого дядька, Аукенс зрозумів, чому так сталося: це ж, власне, був єврей, волохатий, блідий, немитий левантинський провісник усього антинімецького (так схарактеризований випускник, узагалі-то вегетаріанець, того ж дня написав своїй сестрі у Прагу, що його кашель тут, поблизу моря, став легшим, дядько показує всі місцеві пам'ятки, скоро вони вирушатимуть до Нордерная, і хоч тут усе вельми бідно, та все ж вражає, але тільки не жителі скелястого острова, грубі та розумово відсталі).