Щосили ігноруючи потворне й самовдоволене обличчя Ґовіндараджана та настільки безсоромні преціозні підношення, Енґельгардт поцікавився у Міттенцвая, чи вдихання прани є лише облудою, а чи справді можна не вживати нічого, крім світла (хоч розкидані по всій підлозі страви свідчили радше про протилежне). Берлінський факір, котрий, щиро кажучи, мерзотником не був, ледь чутно відповів, що спробував на собі піст протягом двадцяти чотирьох годин, за які дуже швидко дійшов до межі можливостей власного тіла. Найгірше мучила спрага — після цього він уже точно знав, що жодна людина не зможе місяцями споживати лише дари сонця.
Ах, повна нісенітниця, саме це він і робить, сказав Енґельгардт із відчуттям отриманої сатисфакції, вживає лише сонячні плоди вже протягом багатьох років, а свою біжутерію нехай тримають при собі, він не розкаже нічого, бо надто вони жалюгідні, таміл і Міттенцвай, але собі він знає, що має зануритися у вчення цілковитої чистоти й оточити себе такими ж адептами-однодумцями, бути з ними на рівних — це каже він, хто страждає від усамітнення на острові, й хоча йому так прагнеться мати однодумця, такого ж утопіста, та коли він бачить, яку пародію товариша обрав собі Міттенцвай, то воліє пристати на усамітнення в розкошах загубленості замість дому облуди, як тут, на Фіджі. Тьху на вас, ад’ю, сказав він і вийшов, не удостоївши убогого мерзотника Ґовіндараджана й побіжним поглядом. Було б неприйнятно зажадати від нього повернення вкраденої готівки, адже Енґельгардт вирішив більше не торкатися грошей, хоча вони точно не завадили б йому для відшкодування тієї гори боргів, які накопичилися в нього у протектораті.
Ґовіндараджан, який витратив усі гроші ще багато років тому, гиготав, як злостивий цап, достеменно розпізнавши природу плям на Енґельгардтових ногах. Спершу він зневажливо махнув рукою, а потім прошепотів Міттенцваю, що через цього типа взагалі не варто перейматися, він і так на півдорозі до потойбічного царства, ну а їхня смуга удачі ще не скінчилася, після чого розпочав прибирати в хижці, кинув курячі кістки й рис у згарище, а потім усе присипав зверху піском і попелом, увесь час глузливо шкірячись у відповідь на власні думки.
Іще частіше посмоктуючи великого пальця, ніж зазвичай, Енґельгардт вирушив назад, цього разу зайцем, на німецькому крейсері імператорського флоту, рейдері «Корморан», який завантажився в гавані Суви вугіллям та прісною водою. Він заліг в одному з накритих парусиною рятувальних човнів, прихопивши із собою кілька кокосів, щоб рятуватися від спраги і голоду. Від рідини він позбавлявся, збираючи сечу в порожні шкаралупи, а вночі виплескував її з-під парусинового покрову в океанські простори. Звичайно, нічого страшного з ним би не сталося, навіть якби його знайшли, врешті-решт, це був німецький корабель, але ж траплялося в той час і таке, що багатонаціональні екіпажі кораблів не надто делікатно обходилися з такими пасажирами — байдуже, французів, росіян чи японців, не довго думаючи, викидали за борт, наче то було якесь дике вісімнадцяте століття, а не наше виважене двадцяте. Енґельгардт думав про тих бідолах, котрі, тримаючись на хвилях, дивилися услід суднам без найменшої надії врятуватися, а перед очима в них уже маячила смерть від спраги і знесилення посеред незмірних тисяч кілометрів жорстокого океану; від цих думок Енґельгардта стрясав жах, і він смоктав палець іще сильніше.
За два тижні цілковито монотонної сліпучо-сонячної подорожі «Корморан» кинув якір у бухті Бланше, а Енґельгардт, задоволений такою вдалою безкоштовною екскурсією, залишив свою надійну схованку. Разом із натовпом він спустився по трапу та раптом відчув неймовірний жах, коли помітив, що опинився взагалі в незнайомих йому Гербертових Висотах, що будинки, пальми й алеї здаються пересунутими в незрозумілому порядку і збивають його з пантелику. Він настільки втратив просторову орієнтацію, що йому здавалося, наче він непритомніє, а якась гігантська сила втягує його в малесенький отвір, де він розпадається на атоми.
Він протиснувся через щільний натовп одягнених у біле витріщак, змінився на обличчі, ось же ж, на Бога, була церква, тільки вона була обернена в інший бік, він обома руками вчепився в бороду, навпроти було поштове бюро, однак перед ним бракувало факторії Форсайт, яка ще кілька тижнів тому стояла на своєму місці, а нині, як він побачив, блукаючи Рабаулом, розмістилася біля готелю «Князь Бісмарк». Він підходив то до одного, то до іншого перехожого, просив пояснити, що ж сталося, та від нього тікали, адже занадто дивним здавався цей виразно декласований, у самій лише пов'язці на стегнах бородань. Директор Гельвіґ, розмовляючи з одним із офіцерів «Корморану» дорогою до резиденції губернатора, злякався, побачивши змарнілого, виснаженого власника кабаконської плантації, котрий, наче привид, розмахував руками посеред алеї. Гельвіґ залишив офіцера і спробував пояснити Енґельгардту, що місто перенесли — Ісус-Марія, хіба ж йому не повідомили, — але той тільки й міг, що витріщатися на відсутнє вухо власника готелю, начебто там, на місці хрящового атавізму, можна було прочитати, куди непомітно поділася його земля. Він не вичавив із себе жодного слова рідною німецькою, а тільки безперервно затинаючись, перестрибуючи з мови на мову, кинув загалом приязного до нього Гельвіґа і вирушив на пляж, щоб відшукати там каное, яке доправить його до власного острова, до зцілення.