Десь на четвертому чи п’ятому році, після довгих сподівань, на Кабакон прибуло розладжене піаніно. Звичайно, воно з’явилося не саме собою, а під турботливим наглядом чоловіка, котрий у трьох екзальтованих, єлейних листах, що надійшли один за одним, відрекомендувався: Макс Лютцоу, скрипаль і піаніст-віртуоз із Берліна, керівник Лютцоу-оркестру, названого на його честь, і білявий герой дамських мрій (останнє, напевне, не зазначалося в його листах). Лютцоу виглядав спустошеним, убитим; він утомився від цивілізації та привіз із собою цілу колекцію напівуявних хвороб, відкрито повідомляючи про них, аби тим самим приховати за іпохондрією хворобу німецької буденності. Залежно від погоди та дня він страждав то від астми, то від ревматизму, коклюшу, мігреней, меланхолії, лихоманки, анемії, запаморочень, шумів у вухах, атрофії кісток, болів у спині, глистів, підвищеної чутливості до світла та хронічного нежитю.
Звичайно, Лютцоу був, у чому його роками переконували фахівці в Берліні, здоровий як віл, проте через недостатність медичного підтвердження його неосяжних і лиш йому видимих хвороб пройшов цілу низку новомодних лікувальних процедур, передусім гіпнозу. Та коли й вельми витратні відвідування різноманітних спеціалістів-месмеристів у Шарлоттенбурзі продемонстрували нікчемні результати — ні полегшення страждань, ні особливого розуміння причин мінливих мук, він за порадою знайомого єврея-віолончеліста подався до Відня, щоб попросити д-ра Зіґмунда Фройда, який мав практику в дев'ятому районі, для дослідження провести йому, так би мовити, резекцію мозку.
Та після короткої бесіди відомий невролог випровадив його геть, бо істерія берлінського музиканта видалася йому занадто жалюгідною та нецікавою, і ввечері того ж дня, що прибув у Відень, артист уже сидів у потязі до Берліна; він подумки перекреслив прізвище д-ра Фройда і вирішив, що тепер йому конче необхідно стати вегетаріанцем, адже страждання тварин, що гинуть на бійні через їжу, stante pede відлунюють у морфології його власного тіла.
Лютцоу швиргонув із вікна куплений у буфеті бутерброд із шинкою, розмірені поштовхи потяга занурили його в неспокійну дрімоту, а потім, пересівши у Празі й зійшовши в передвечірньому Берліні, замовив собі у книгарні біля Зоологічного саду цілий ящик вільнодумних книжок, літератури на тему вегетаріанства. І серед них — Лютцоу одразу піймався на це, наче заблукала бджола, що примудрилася сісти у глей на корі дерева, — була книжечка з милозвучною назвою «Безтурботне майбутнє». Торговець книжками щось нашіптував йому про Нову Гвінею, скоро по тому Лютцоу вже опинився в берлінському представництві компанії «Північнонімецький Ллойд» і подбав, маючи відповідний настрій, про квиток до південних морів, супроводжуючи це виголошенням уривчастих і наелектризованих сподіваннями ескапад.
Енґельгардт саме зрізав нігті на ногах, що довгі місяці росли під променями сонця (для цього він користувався трохи великуватими ножицями для паперу, купленими в службовця пошти з Гербертових Висот за обурливі одну марку і вісімдесят п'ять пфенігів), нігті сягли кількох сантиметрів і стирчали з пальців, так що Енґельгардт уже багато разів перечіплявся через коріння рослин та великі мушлі; він сидів на дерев'яних сходах, які вели нагору, до веранди його будинку, і з веселим збудженням спостерігав за тим, у яких неприродних позах місцеві чоловіки, обливаючись потом, намагалися, не намочивши, перемістити піаніно з баркаса на два каное, щоб урешті-решт вивантажити його на березі бухти. Вони вправно робили своє діло, але інструмент був занадто важкий для каное, так що благенькі човники ледь не перекидалися. Серед чоловіків, жестикулюючи, стояв Макс Лютцоу, з оголеним торсом, почервонілим обличчям, диригуючи перебігом комічного вивантаження піаніно.