Поки Енґельгардт із ножицями взявся за середній палець лівої ноги (обрізані нігті він поїдав — власне, тепер це було його єдине джерело тваринного білку; ми б не звертали уваги на цю його легеньку форму автоантропофагії і навіть не згадували б про неї, якби вона не стала передчасним вираженням певної символічності), чоловіки нарешті волоком перетягли піаніно, ніжки якого тепер вгрузали у вологий пісок, угору по пляжу, залишивши на землі глибокі борозни, що нагадували Енґельгардту сліди велетенської черепахи, яка покидає свою схованку в морській глибині, щоб відкласти яйця.
Він відкинув цю думку, адже вона навіть у мить своєї появи видалася дивною та недоречною, поклав дорогезні ножиці на перила веранди, прикрашеної мушлями та виловленою з води деревиною, обмотав стегна пов’язкою, на яку щойно збирав обрізані нігті (від дивної, найімовірніше, породженої нудьгою примхи використовувати зібрані нігті як одне з джерел харчування він відмовився, з радісним скепсисом дивлячись на віртуоза), і, простягаючи праву руку, побіг на пляж вітати свого гостя з Німеччини, котрий, цілковито виснажений та втомлений, опустився на пісок. А тим часом за будинком прослизнула тінь і швидкою впевненою рукою вкрала ножиці, які зблискували металом на сонці, — вважатимемо, що це був Макелі.
Прибуття Лютцоу спричинило в Рабаулі деяке пожвавлення, особливо серед небагатьох німецьких дам, котрі від цього відомого музиканта сподівалися щонайменше ревальвації своїх однакових салонних вечорів, позначених нудьгою та лихослів’ям, а в найкращому разі — невеликого флірту. Вечір за вечором молодий симпатичний берлінець, одягнений у білу фланель, якого в Німецькому клубі під час перших відвідин радше притягли, аніж запросили до піаніно, розважав присутніх плантаторів та їхніх дружин репертуаром, скомпонованим із модних мелодій. Публіка вимагала від нього сентиментальних шлягерів, він грав, як вони того бажали, на інструменті з жахливим звучанням Доніцетті й Маскані, але передусім — липкувату музику Бізе.
Досить швидко заговорили про те, що Лютцоу має намір оселитися в Енґельгардта на Кабаконі, це призвело до одночасної зміни думки: на краще про другого та на гірше — про першого; усіма силами Лютцоу намагалися втримати від цього, адже той нюрнбержець на своєму острівці не зовсім при своєму розумі, він — у це важко повірити — харчується то горіхами, то квітами та цілими днями ходить голим. Від згадки про цю обставину в дам виникало таке собі розпашіле збудження, яке вони, досить погано розігруючи ролі, намагалися приховати за допомогою активного обмахування віялами. З їхніх декольте тим часом струмували аромати туберози, вербени і мускусу, незримо поширюючись по салонних кімнатах клубу хмарами запахущого, сповненого багатозначністю й натяками туману. Лютцоу варто було б залишитися в Рабаулі, адже тут весело, тут цивілізація, он за кілька місяців привезуть апарат Марконі, й — чи не зіграє він ще раз «Кармен», ну хоча б іще один раз?
Лютцоу досяг межі свого відчаю: він примандрував сюди, за тисячі миль, щоб опинитися в такій самій ситуації, від якої намагався втекти. Провінційність у Рабаулі була в рази вираженішою, ніж у Берліні, він міг, отже, з таким само успіхом вирушати не сюди, а до Каннштатта або Букстегуде. І там були б такі самі матрони, котрі схилялися б перед ним у своїх пожовклих під пахвами і проти моди пишних сукнях, а з їхніх глибоких декольте, обшитих мереживом з Мадейри, випинались би перезрілі, як дріжджове тісто, бюсти, дзвеніли б келихи цукристого лікеру в унизаних каблучками пальцях, йому б робили такі самі двозначні компліменти стосовно майстерності його пальців, — тільки тут було набагато більше спеки та набагато менше смаку. Лиш королева Емма, котра з конкретних причин трималася подалі від Німецького клубу та його претензійної провінційності, змогла висмикнути його зі стану пригніченості, проте знайомство цих двох відбулося тоді, коли, так би мовити, було вже запізно.
Підкорившись раптовому пориву, одного вечора Лютцоу перервав свою гру, відвів пана директора готелю Гельвіґа, який щовечора долучався до світських розваг у клубі, до столика і попрохав, щоб той допоміг йому придбати піаніно, він може запропонувати три сотні, ні, навіть чотири сотні марок за розладжений інструмент. Гельвіґ, якому комітет клубу ще був винен певну послугу, подумки вирахував із цієї трансакції сто марок для себе і повідомив Лютцоу, що купівлю можна вважати вже здійсненою, якщо той покладе йому, Гельвіґу, п'ятдесят марок комісійних.
Ударили по руках.