Наступний ранок над порізаною ущелинами бухтою Бланше був світлим і прозорим, миттю розпочався новий день, й о пів на сьому стало так спекотно, наче в пекарні. Вісім чорних чоловіків здужали підняти піаніно на борт маленького баркаса, який зазвичай курсував між столицею та Міоко, і поки останні хмари ночі, що відпливала, ще затьмарювали ранкове сонце, Лютцоу, вихекуючи всі випиті за вчорашній вечір лікери, ступив на борт найнятого спеціально для цієї поїздки баркаса і з нервами, роз'ятреними похміллям, поклавши тремтливу руку на погано закріплене піаніно, вирушив на Кабакон, сподіваючись передати Енґельгардту цей ранковий дар.
Далі розпочалася низка легких щасливих днів. Лютцоу, який у своєму багажі завжди мав камертон, одразу взявся до справи, за відбуксоване місцевими аборигенами в кімнату з книгами піаніно (аби пришвидшити роботу, одну бічну стіну відкріпили від будинку, а потім знову прибили до кутнього стовпа), щоб уперше за довгі роки звільнити його від усіх фальшивих тонів; видобувши з камертона чисте ля і схилившись над нутрощами апарата, він скеровував поступовий процес одужання інструмента — розладжене піаніно здавалося йому палітрою художника, на якій не вистачало червоної та синьої фарб.
Енґельгардт голим лежав на веранді, насолоджуючись звичними сонячними ваннами, з посмішкою дослухався до звуків з-під клавіш і підсвистувань Лютцоу, що долинали з будинку. Він відчував глибоку повагу до митців та їхніх здібностей, це межувало майже із заздрістю, бо в нього самого не було ні таланту, ні самодисципліни створити щось подібне на справжнє мистецтво. Примруживши очі й роздивляючись горизонт, він роздумував, чи не можна розглядати як витвір мистецтва і його перебування на Кабаконі. Мимохіть виникла думка, що, можливо, він і сам є певним мистецьким артефактом і що, ймовірно, картини і скульптури, які виставляються в музеях, чи постановки відомих опер перебувають під впливом цілковито застарілого розуміння твору мистецтва, так що лише завдяки його, Енґельгардта, існуванню можна подолати прірву між мистецтвом і життям. Він усміхнувся востаннє цій соліпсичній думці, відсилаючи її в темний віддалений куточок своїх розмислів, сів, розкрив собі кокосового горіха і проінспектував рани на своїх ногах, що останніми тижнями стали сочитися та збільшилися. Поруч із ними з’явилися звиви червоних плям, які відповідали на доторк глухим болем. Протерши ці місця спочатку кокосовим молоком, солоною водою, а потім розчином йоду, він скоро забув про них.
Енґельгардт і Лютцоу, швидко відчувши один до одного глибоку внутрішню приязнь без потреби говорити про це, разом обстежували острів, відвідували села й острів'ян та брали участь як почесні гості в різноманітних святкуваннях і танцювальних ритуалах. У відповідь обоє німців дозволили одному вождю з дітьми відвідати їх у будинку (бо Енґельгардт вирішив, що Лютцоу одразу ж переселиться до нього, на відміну від нещасного Аукенса, котрий мав перебути випробувальний термін у хижці з пальмового листя) і там під уважним поглядом юного Макелі насолодитися грою на піаніно на честь їхнього прибуття.
Гості задумливо розглядали вузькі кисті Лютцоу, які витанцьовували на великих виточених зі слонової кістки клавішах, вправно видобуваючи каскади звуків із тепер гарно визвученого інструменту. Вождь не позбавив себе задоволення під час гри підійти до піаніно і мізинцем (так, здавалося йому, найелегантніше) натиснути на кілька клавіш, що створило помітний дисонанс із мелодіями композицій, обраними Лютцоу для свого виступу. Але це їм усім було цілковито байдуже! Вони раділи і сміялися, адже були не в Рабаулі, а серед людей, чиї нетреновані вуха навряд чи могли відрізнити Ліста від Саті, та все одно сприймали музику як щось цілковито й абсолютно надзвичайне.
Макелі, чий поступ у вивченні німецької був неймовірним (Енґельгардт вечорами читав тепер Бюхнерового «Ленца», після того — «Зеленого Гайнріха» Келлера), пізніше повідомив їм, що вождь у своєму поселенні повелів, щоб йому змайстрували луб'яне піаніно в натуральний розмір, і посеред поселення, під зоряним небом та у супроводі дзижчання цілих зграй цикад, він почав дуже театрально копіювати рухи пальців Лютцоу по клавішах (розмальованих у чорне та біле вугіллям і вапном) і при цьому виспівувати, надзвичайно ревно, винятково мелодійно та абсолютно імпровізовано.
Цими ж днями Макелі розказав і про діру в лісових хащах, обнесену загостреними бамбуковими стовпами шахту завглибшки шість метрів, на дні якої гніздилися отруйні змії, кобри і тому подібне, гадюки, якийсь прадавній гад начебто також живе там у вологій темряві. Минуло багато поколінь, а ця діра все на тому ж місці, наближатися до неї для членів племені — табу. Тільки вождю та його правій руці, а також шаману, який володів глосалією, дозволялося ступити на край заглибини і зазирнути всередину. Час від часу, як розповідав Макелі, вони кидали туди шматки м'яса кабанів, зрідка — живого собаку.