Губернатор Галь, тим часом повністю вилікувавшись від чорноводної лихоманки, повернувся до нової столиці, Рабаула, і, стурбований тим, що тепер під його опікою опинився новий бідняцький квартал, заселений німцями, в супроводі медиків Вінда і Гаґена відвідав новоприбулих (вони залишили галявину і таборувалися на березі, де повівав легкий морський бриз), щоб серйозно поговорити з ними. Там, серед гнилуватого мулу, принесеного припливом, поміж маленькими крабами й манграми, очам лікарів і губернатора відкрилася жахлива архаїчна, майже язичницька картина: надзвичайно змарнілі молоді люди апатично совалися в тіні дірявих натягнутих вітрил, краї яких то тут, то там вільно майоріли в повітрі, декотрі з них — голі-голісінькі; задушливо смерділо людськими випорожненнями, які ще не змило припливом; хтось безсило заснув за читанням анархістських трактатів; інші понуро зачерпували ложками білий слизький м’якуш із половинок кокосів і несли до ротів у заростях борід.
Представники цивілізації в білих костюмах подивовано зупинилися серед них. Галь, котрий на рівні інтелектуального розуміння не міг уникнути певної симпатії до молодих людей (на зворотному шляху із Сінґапуру він освоїв не лише том поезій Маларме французькою разом із нотами деяких кантат Баха, а й Енґельгардтове «Безтурботне майбутнє»), одразу наказав медикам узяти до уваги найскладніші випадки, вимити стражденних прісною водою і помістити в маленьку клініку.
Оскільки там забракло вільних ліжок, для решти цього печального збіговиська потрібно було реквізувати незайняті приміщення в обох готелях. Саме так і сталося, адже директор готелю Гельвіґ був не в змозі відмовити губернатору Галю в проханні (тим паче, що воно було вбране в шати імперативного розпорядження) прийняти в себе добру дюжину нероб і розмістити їх у надзвичайно чистих кімнатах готелю «Князь Бісмарк»; проклинаючи самого себе, він також визнав, що якби прийняв цю банду ще два місяці тому, то вони б принаймні не були такими брудними і хворими. А коли після цього решту молодиків розмістили в готелі-конкуренті «Німецьке обійстя», його власник урятувався втечею до своїх кімнат, зачинився зсередини і так упився ящиком голландського женеверу, що протягом трьох тижнів його ніхто не бачив.
З губернаторського бюро до Енґельгардта на Кабакон прибув посланець із повідомленням у луб’яному футлярі; в записці було запитання, чи не зможе той принагідно з’явитися в столиці для бесіди, оскільки його місіонерська робота, так би мовити, принесла надто великий врожай, але в Рабаулі не мають щонайменшого уявлення, що робити з прибулими шукачами зцілення, а також чи не був би він готовий відшкодувати ті витрати, що виникли внаслідок його особистого міфологізування (і це все — у виключно люб’язному тоні Галя, без натяку на іронію), передусім — у царині логістики. Від цього Енґельгардт занурився в стан своєрідної летаргії, оскільки офіційні повідомлення, які були не на його користь, так паралізували його, що він був неспроможним на жоден рух. Він простяг листа Лютцоу, той пробіг його поглядом і вигукнув: Боже мій, це ж просто пречудово, вони вирушать разом до Рабаула, оплатять рахунки за готель і перевезуть тих нещасних на Кабакон, врешті-решт вони через нього примандрували на землю протекторату. Одним махом вони зможуть залучити скількись нових адептів ордену Сонця, адже, власне, це його, Енґельгардта, місія, дієве поширення його захопливої всепереможної ідеї.
Енґельгардт тим часом пошкрябував відкриті ранки на гомілці, потім запхав великого пальця до рота. Незважаючи на те, що він написав безліч рекламних листів та розіслав їх по всьому світу, щиро кажучи, він узагалі не розраховував на те, що до нього вирушить велика кількість незнайомців, можливо, купка друзів і братів по духу, але Галь у своєму листі повідомляв аж про двадцять п’ять чоловіків та жінок. Енґельгардт не мав певності, як йому вчинити з ними (адже це були не чорні щасливі острів’яни, котрих можна було вразити чимось ефемерним, таким як мана), чи зможуть вони прийняти його правила і чи взагалі зможуть прийняти його таким, яким він був у далеких сховках серця — закомплексованим хвальком. Він був надзвичайно радий з того, що з ним Лютцоу, котрий додавав йому сил, сам би він уже заховав голову в пісок і з властивим йому боягузтвом проігнорував би листа та всі наслідки, з ним пов’язані.