Прибувши в Рабаул, вони під пальмами попрямували по шосе в напрямку до резиденції губернатора. Звичайно, вони не йшли голими, на Енґельгардтові був дуже вигорілий бавовняний одяг, у якому він колись прибув на територію протекторату, Лютцоу й собі обмотав стегна строкатою хусткою та накинув на засмаглі плечі не дуже чисту сорочку без комірця — ту саму, що була на ньому під час його останнього жахливого виступу в Німецькому клубі, коли він грав на піаніно. Енґельгардт помітив, що природа навколо нової столиці була помітно культивована, дикий праліс відсунули достатньо далеко, заклавши набагато більше пристойних алей, ніж свого часу було в Гербертових Висотах. Що, подумалося йому, можна було б протиставити цьому спротиву всім хаотичним силам органічного світу, цьому прагненню організованого випрямляння, скеровуванню ектоплазми в упорядковані загати? Ось воно, це бажання цивілізованості, ось до чого воно призвело — моральне, варене, тушковане. Від цього він почав чхати, зашпортався і ледь не впав.
На широкій площі, розбитій перед резиденцією, було встановлено дерев’яні козли, туди привели одного засудженого з місцевих і за допомогою двох перехрещених ременів його припнули до цієї конструкції. Поруч зібралися декілька одягнених у біле плантаторів, які схрестили руки на грудях, а також натовп галасливих дітей і кілька поліцейських-охоронців із місцевих — їм навіть повидавали мундири і штики, та не дали ні чобіт, ні черевиків, тому їхня компетентність в очах білих господарів поставала досить сміховинною. Один чоловік із групи охоронців вийшов уперед, зняв свій кітель, продемонструвавши мускулясте тіло з майже синьо-чорним полиском, й отримав із рук начальника поліції бамбукову палицю, що здавалася м’якою і тоненькою в його велетенських долонях. Зі злостивим реготом плантатори почали аплодувати, діти свистіли, і коли Енґельгардт і Лютцоу відвели погляди, велет із неймовірною силою вдарив гнучкою палицею по голій спині припнутого до козлів чоловіка. Лютцоу м'яко доторкнувся до плеча свого друга, який здригнувся, начебто удари поцілили в нього, і вони відступили в тінь веранди губернатора; Галь стояв там, широко розставивши ноги, здалеку спостерігаючи за актом покарання, заклавши пальці за пояс штанів. Вони представилися один одному, губернатор ухопив руку Енґельгардта і щосили її потис. Прошу заходити, сказав Галь, здавалося, начебто він надзвичайно радий бачити обох у себе; всередині салону була приємна прохолода, Енґельгардт нарахував вісім сучасних електричних вентиляторів на стелі.
Там, надворі, злодій, його потрібно добряче провчити, хоч це йому, Галю, зовсім не до смаку, адже він волів би інакше керувати колонією, ніж, скажімо, його колеги з Німецької Південно-Західної Африки чи Камеруну, потрібно спробувати долучити місцевих до німецької прямолінійності й усвідомлення морального закону, адже він є надзвичайно справедливою інстанцією, якщо порівнювати, наприклад, з аналогічними на французьких чи голландських територіях (не кажучи вже про бельгійські), це не просто видимість, щоб приховати збереження рабства в сучасних формах, говорячи в економічних термінах — експлуатація, отримання максимального прибутку за мінімальних проявів людяності.
Під час цієї промови, яку двоє прибулих слухали, киваючи й дивуючись із майже соціалістичних підходів губернатора, стюард-китаєць приніс фруктові соки на срібній таці, а до салону випадково залетів сяйливий блакитний колібрі, без ентузіазму оглянув склянки із соком, а потім, вправно пролавірувавши між вентиляторами, вилетів знову на волю через відчинене парадне вікно. Галь занотував подумки, що варто вкласти в картотеку ще один запис — він хотів би теоретично порозмірковувати про проблематику здійснення польоту як ширяння, чи взагалі можливо сконструювати такий літальний об’єкт, який би, наслідуючи колібрі, міг зависати на одному місці в повітрі; строката пташка, думав собі Галь, невимушено теревенячи з двома прибулими диваками, є, так би мовити, мимовільним perpetuum mobile природи; колібрі потребує величезної кількості енергії у формі солодкого нектару, щоб, ширяючи, зависати над чашечками квіток, які дозволяють лише так, у леті, поживитися з них; ergo потрібно, якщо вже конструювати технічний об’єкт, який міг би так само триматися в повітрі, забезпечити надходження енергії зсередини — такі думки завжди вирували в губернаторовій голові після завершення трудового дня.