Після того як вони вже прибули на острів, Енґельгардт не дозволив другові сісти за піаніно, влігся на ліжко, а потім, коли гучне хропіння віртуоза наповнило їхній спільний будинок, ще довго, посмоктуючи великого пальця, дивився на стелю, наче ні про що не думаючи, але насправді вчепившись в одну думку, яка дорівнювала палаючому мене текел перес (чи уроборосу, змію, котрий намагається проковтнути власний хвіст), і замислився про загальне буття світу та про існування нескінченного космосу, що огортає все суще.
Він знову бачив те вогненне колесо, яке ще в далекому дитинстві показувала йому мати, коли він був ще маленьким хлопчиком, як воно, обертаючись навколо своєї осі, з'являлося на стелі будинку, а в нього не було подушки, щоб притиснути її до очей, і він зі стогоном страху закривав обличчя долонями. Йому являлися звірі, могутні звірі, родичі декартівського генія зла, погляд котрого був таким невимовно жорстоким, що Енґельгардт зіщулився від жаху, шукаючи прихистку в найтемніших куточках власного Я. Звірі, чиї жахливі імена він навіть не наважувався промовити, відразливі істоти, ті, кого звали Гастур і Азатот, сичали й шипіли йому, що людство — це найменша, найнезначніша, цілковито несуттєва мізерія універсуму, доля якої — з'явитися і знову зникнути, непоміченою й неоплаканою. Лютцоу, котрий би взагалі такого не зрозумів, спав собі далі й не прокинувся навіть тоді, коли Енґельгардт перед світанком схилився над ним, роздумуючи, як же йому, не розбудивши, вбити його.
Частина третя
Поки капітан Крістіан Слюттер боровся з останніми пінними сплесками дикого липневого шторму, який безперервно прокочує хвилі Соломонового моря по вкритій пухирями іржі палубі його пароплава «Джедда», Макс Лютцоу на світанні піднявся на борт того ж маленького баркаса, яким він за рік до цього прибув на Кабакон. Обидва судна обмінялися обов’язковими сигналами. Центр циклону тим часом перемістився на двісті морських миль на північ. В Апіа Слюттер вивантажив двісті ящиків французького бренді, які незаконно взяв на борт у Сіднеї, а тепер віз у Нову Померанію різноманітне кухонне приладдя, ножі, сокири, сковорідки та каструлі.
Лютцоу ще до схід сонця склав речі в сумку, м’яко провів пальцями по піаніно, проходячи повз, і ще до того, як Енґельгардт прокинувся, спустився на берег, дозволивши Макелі, який посміхався сам до себе з незрозумілих причин, доправити його човном до баркаса по той бік лагуни. Цьому потаємному прощанню передувала жахлива сварка напередодні. Енґельгардт був цілковито переконаний, що його товариш украв у нього ножиці, які він сам із неуважності десь поклав і забув. Під тропічну зливу, що гуркотіла по даху будинку, через яку обом нестерпно допікали москіти — так що вони густо намастилися кокосовою олією та позапалювали багато світильників із кокосовим волокном, Енґельгардт, коли ситуація стала до певної міри безвихідною, безцеремонно скинув білі фігури з шахової дошки. Кінь і тура, наче дерев'яні гранати, полетіли на пісок і впали коло багатоніжки, яку брутально відірвали від поїдання вечері — зеленого листка, — і вона понуро поповзла геть під струменями дощу. Енґельгардт знову згадав про зниклі ножиці, й Лютцоу, котрий — незважаючи на всі його недоліки — не збирався починати сварку заради самої сварки, відповів, що поняття зеленого не має про якісь ножиці, й узагалі його це не обходить, тим паче хіба не всі предмети так чи інакше в них у спільному володінні, ergo і ці ж самі спірні ножиці? Зі свого боку він, Лютцоу, готовий пробачити Енґельгардтові його своєрідне тропічне шаленство, але не стерпить ось такі за вуха притягнуті безпідставні звинувачення. Безпідставні звинувачення, різко відповів Енґельгардт, зірвався з місця і почав шалено бігати по кімнаті; він рвучко висмикував якісь книги з полиць і викидав їх із вікна на дощ, це точно не безпідставні звинувачення, ні, Лютцоу вже неодноразово намагався вдавати такого собі секретного теоретика його ордену, хоча саме він, Енґельгардт, сам усе сформулював і спланував, і тому врешті-решт настав час спитати музиканта, коли ж той планує захопити контроль над Кабаконом, бо це ж загалом лише питання часу, однак він має намір якнайскоріше поставити тут міцний засув, бо цей острів — усупереч усім зауваженням, які Лютцоу висловив Галю, — ніяка не демократія, тут узагалі немає якогось комуністичного й інфантильного уявлення про спільне проживання, і ніколи не буде. Лише Енґельгардт, і тільки він один, визначає, що куди рухається, а ця його, Лютцоу, пропозиція переселити орду божевільних із Рабаула на Кабакон була абсолютно підлим маневром, мета якого в подальшому перехопити в нього тут владу.