Що ж, будь ласка, він одразу забереться геть, якщо його перебування тут настільки малозначуще, бо ж він помилково вважав, що вони на Кабаконі разом намагаються створити новий Едемський сад. Він же сам, як людина щира й відкрита, не має прихованого наміру діяти всупереч Енґельгардту, тим паче він не задумував посягати на його владу, бо що йому з неї, коли йдеться про якусь кокосову плантацію, адже він — митець, а не бюрократ-підсудок, тож, коротко кажучи, йому прикро, якщо про нього склалося інше враження, і тому він змушений піти, а другові бажає щастя й гараздів. Він щиро сумує, адже відчував їхню внутрішню близькість, за її втрату він частково покладає відповідальність і на себе (так-так, звичайно, похмуро кивав головою Енґельгардт), проте байдуже, як усе скінчиться зараз, адже друг багато чого навчив його, показав, що є вихід із безпробудної мізерії сучасного життя, за це він завжди буде йому вдячним. Згадані ж ножиці з'являться кількома днями пізніше, начебто ніколи й не зникали.
Ще збереглася вицвіла фотографія, на якій вони обоє з довгими бородами розмістилися біля пальми; радісний Лютцоу, напівлежачи на піску, дивився в об’єктив, підпираючи голову лівою рукою; Енґельгардт, страхітливо виснажений, показував свій дзьобатий профіль. Це навдивовижу напружена і зверхня посадка голови, яку можна переплутати з погордою, вона виражає цілковиту впевненість у собі, навіть самовдоволеність. Його живіт над пов’язкою з картатої тканини роздутий, як куля, і свідчить про недоїдання; навіть із самолюбства Енґельгардт не намагався втягнути живіт, перш ніж механізм фотокамери клацне і зробить знімок.
Ах, Лютцоу таки показав себе гідною людиною, ну так, жодних сумнівів, він тільки таким і був, можливо, трохи егоїстичним, але його не могла спровокувати дивакувато-злостива мізантропія, що її вже давно демонструє Енґельгардт (похмурі плани стосовно Лютцоу та інших ще якийсь час таїтимуться в бічних проходах глибокої шахти його душі). До свого друга він ставився якнайпоштивіше, і тому його ранковий від’їзд із Кабакону, навіть якщо самому Лютцоу все видається не таким, був більше жестом, аніж слабодухою втечею.
Тубільці, котрі вже спозаранку працювали на плантації, спостерігали за його від’їздом та, тихо перемовляючись, вбачали в цьому поганий знак, за яким будуть іще гірші. Так, учора бачили дивного невідомого птаха, котрий жалібно бився на піску, наче намагався скинути із себе щось, що склеїло йому пір'я. Усі колективно вирішили припинити працювати і поки що нічого не робити, а просто відпочити і простежити за наступними знаками. Те, що Енґельгардт уже два роки не платив своїм робітникам, не розглядається як обтяжливі обставини, бо ми виходимо з того, що на цей час роботодавець і годувальник узагалі не має при собі грошей. І ватажок толаї, котрий ночами й далі грав на луб’яному піаніно, яке для нього перевершило барабани й дудки його племені, чиї звуки тепер здаються йому примітивними, сидів трохи осторонь під пальмою і потирав занімілі руки, відчуваючи глибокий сум через від’їзд білого чарівника-музиканта, сум через приховану від власного племені обставину, що він, вождь, інфікований проказою, яка тягне його в нескінченність.
Енґельгардт, і цього не знає ні він сам, ні Макс Лютцоу, заразився лепрою, і ця хвороба, чий старозаповітний німб приховується наявною реальністю, проявляється найперше через нервові страждання, спричиняє у виснаженому організмі Енґельгардта певні конфузні реакції, підсилені також багаторічною дієтою з кокосових горіхів. Д-р Вінд там, у Рабаулі, по-своєму, звісно, мав рацію.