Загалом буде великим перебільшенням сказати, що Енґельгардтова душа, так би мовити, скуштувала з вод ріки Лети, відпочиваючи на березі якої, вона занадто довго спостерігала своє відображення, і тому він, занурившись у стан глибокого космічного забуття, не знав, чому взагалі тут опинився. Правда була набагато прозаїчнішою: що більше він віддалявся від людського суспільства, то своєрідніше до нього ставився й оцінював, це відкинуло його в стан духовної архаїки, що виразилося в передчутті наймасштабнішої втрати контролю: нагромаджені в Рабаулі пляшки з кабаконською олією було забуто, так само як і вироблену копру; сторінки його улюблених книг закручувалися від тропічної вологи, бо ніхто їх більше не провітрював регулярно на сонці, ба навіть квіти навколо його будинку, якими він раніше з такою любов'ю опікувався, дичавіли, а в'юнкі рослини придушували їх остаточно. Здається, начебто він сам перетворювався на стару дівку міс Гевішем, котра флегматично чекала, поки велетенський усепоглинущий вогонь врешті зможе її звільнити.
А проказа? Найімовірніше, джерело зараження було в піаніно Лютцоу, на клавішах десь у квінті між до і ре; хворобу залишили покручені лепрою пальці ватажка толаї, а Енґельгардт своїми пучками провів по них трохи пізніше, відтак рефлекторно засунув пальця в рот, не зважаючи ні на що та не беручи до уваги той факт, що в його ротовій порожнині й на яснах багато маленьких кровотеч, афт, виразок. Хоча насправді наш друг, звичайно, був інфікований за багато років до цього.
Отже, поки Енґельгардт перебуває свою люту, паралізовану й запалену ніч на Кабаконі (один невролог діагностував цей стан як важку форму манії переслідування), а Макс Лютцоу з гірким клубком у горлі, але бадьоро і з полегшенням прямує до Рабаула, капітан Крістіан Слюттер, стоячи на містку «Джедди» (який взагалі-то є лише похиленою і відкритою вітрам залізною надбудовою), обходить косу, що довгим язиком кольору зеленого скла глибоко впинається в бухту Бланше; спочатку він бачить задимлену верхівку вулкана, потім — чепурне німецьке містечко, що простягається перед ним. Він з усмішкою згадує останнє перебування тут, коли ще не мав капітанського патенту, і, проводячи долонею по світлій бороді (яка зараз має набагато більше сивих волосинок, ніж тоді, кілька років тому, коли сивина була лише під шкірою), дає малий хід. У внутрішній кишені брудної білої і постійно напіввологої капітанської куртки Слюттера лежить отриманий в Апіа лист губернатора Галя з проханням прибути в нову столицю Рабаул для бесіди й усунути невелику, проте вельми нагальну проблемку.
Мальовниче дзеркало води в бухті ковтає гудіння, визирає сонце, капітан устромляє між губами вологу сигарету і починає насвистувати лише йому відому мелодію. Вся сцена, що розгортається перед ним, і він сам посеред неї, нагадує йому гортання старих альбомів із вицвілими й нечіткими фотографіями. Здається, ніби все це він колись уже бачив, саме так, лише світ навколо і він сам змінилися, але не альбом — сяйво шириться з минулого, яке насправді триває цілу вічність, поки між фрагментами розчленованих секунд проривається теперішнє. Слюттер посмоктує сигарету і всміхається, бо його розум partout не в змозі оминути такі парадоксальні звиви в ході думок, намагаєшся цю думку вхопити, аж вона — фіть! — і втекла; хочеш її підстерегти — вона блякне в мить упізнавання. Лише власна смерть, здається йому, визначена наперед; уже зараз ця подія вписана в майбутнє, йому не вистачає тільки її координат, її юстирування в просторі й часі.
На судні, окрім Апірани, маорі з виразними татуюваннями на обличчі, котрого він найняв у Новій Каледонії за моряцький досвід, а також кочегара пана Новембера, перебуває також юна дівчина Пандора. Слюттер підчепив її в Сіднеї, вона ледве не впала йому під ноги якраз тоді, коли він більш-менш прийшов до тями після своїх регулярних (двічі на рік) опіумних пригод у сіднейському чайнатауні й, похитуючись, сунув у порт до свого корабля. Він трохи невпевнено завернув на набережну біля порту Дарлінґ-гарбор, там, між розкішними трищогловими суднами та білосніжними лінійними крейсерами, стояла «Джедда», його потворна, вкрита морською віспою любов невизначеного кольору. І тільки-но він зміряв поглядом її кормову палубу і дим із труби та кинув одному кулі свій мішок, як перед ним постала Пандора — боса руда дівчина років дванадцяти-чотирнадцяти з мило піднятими бровами, з перекинутою через худеньке плече сумкою (в ній було багато олівців та гавайська ковдра).