Верхівки самотніх пальм похитує полудневий вітерець. Райський птах ховається в чагарниках, щойно бачить, як наближаються двоє. Макелі показує Слюттеру, де раніше збирали врожай кокосів, а зараз справді вже ніхто цим не опікується, просто прикро, що все відбувається так, та це ж просто позиція, стійке й непохитне переконання його народу. Врожай просто залишають незібраним, немає жодної відповідальності, вони — наче діти, яким набридають усі іграшки. Слюттер дивується юному Макелі, який уже став німцем настільки, що підходить до своєї раси з тими ж оцінками, що й колоніальний службовець. Це ті кокоси, якими Енґельгардт харчувався весь цей час? І більше нічим? А сам хлопець як?
Макелі трохи присоромлено посміхається. Цей білий бородань у кителі й зі зброєю не такий поганий, не нелюд, як той, що втілює людину в Гоббсовому «Левіафані», проте він усе одно вторгнувся на їхню територію і тому, як і кожен такий, — становить небезпеку. Того музиканта він, Макелі, витурив, та це тривало аж рік, а з цим він не може так довго чекати.
Слюттер, замислившись, іде до пальми, проводить долонею по стовбуру і дивиться на море. Він бачить, як звіддаля наближається Енґельгардт. Той запрошує Слюттера і Макелі піти за ним, у джунглях є дещо цікаве, каже і вказує рукою на просіку. Вони разом виходять на неї, Енґельгардт насвистує під носа бадьору мелодію і трохи пританцьовує попереду — його обвислі від недостатнього харчування сідниці хляскають туди-сюди, — поки не доходять до того місця, яке Енґельгардтові здається більш-менш знайомим; він звертає з просіки ліворуч і показує Слюттеру, що той може спокійно іти вперед. Макелі пропускає його, з горла юнака долітає якесь неконтрольоване булькання.
Здогадуючись, що він у великій небезпеці, Слюттер витягає револьвер і мовить, що його прислали сюди, щоб убити Енґельгардта, можна сказати, у столиці ним уже ситі. Однак у нього самого немає таких намірів. Слюттер піднімає револьвер і кілька разів стріляє в повітря. Оглушливе арпеджіо здійнятих у повітря птахів, крики макак і шипіння ящірок наповнюють ліс. Енґельгардт і Макелі наче заціпеніли.
Цієї миті Енґельгардт помічає, що насувається темрява, хоч був ще білий день; він помічає бліді тлілі сліди зірок, на вкритому лісом пагорбі опиняється біля міста, залишеного безліч еонів тому, на горизонті піднімаються два місяці блідо-помаранчевого кольору, знайомий подвійний знак harmonia caelestis, небесної гармонії; він — в Аркадії і в одну мить усвідомлює, що Кабакон ніколи не був його містерією, нею був цей простелений у нескінченність килим країни його снів, реальність якого придушила Енґельгардтове народження. Високорозвинені істоти на інших планетах, усвідомлює він, завжди поводяться, як хижаки.
Енґельгардт обіймає свого розгубленого вбивцю, цілує і гладить його руки, безперервно запевняє, як же він йому вдячний, нарешті в його голові щось стало на своє місце, нехай ця милосердна жертва стане вираженням волі світів, так, його дяка хай сприймається як невичерпна й невимірна послідовність Фібоначчі. Свого Сведенборґа він уже викинув, чесно. Покреслив і викинув. Треба всього позбутися.
Хіба що Берґсон єдиний, кого ще можна читати, хоча він сам себе дискваліфікував через власне юдейство. А цей підлий боягузливий наказ убити його? Тільки Галь міг дати такий наказ, Галь також жид, від цього народу нічого іншого він і не міг очікувати, найвірогідніше, Галь його чимось шантажував, Слюттер може в цьому спокійно зізнатися, тут немає чого соромитися, бо цей нікчемний губернатор-філософ просто неприторенний пройдисвіт і нічим не гребує задля досягнення своїх ницих цілей.
Так, Енґельгардт раптом став антисемітом, як і більшість його сучасників, як усі представники цієї раси, він би рано чи пізно прийшов до того, щоб убачати в існуванні євреїв істинну причину всіх лих. Це не було пов'язано з його повною нервовою руйнацією, не було жодного причинного зв'язку між його дратівливістю, зумовленою хворобою, і ненавистю до євреїв, а проте вона бадьоро струмує з нього; як же перед ним завинив цей розсіяний народ, які маніпуляції філософів-шарлатанів підбили його на той чи той помилковий крок, що проти нього змовилися всі сильні світу цього, так, це справжній сіоністський заколот, тут і король Англії, і Галь, і королева Емма (котрій, як досі злісно пригадує, він винен гігантську суму грошей) та інші, й узагалі, відповідальність за його крах, за руйнування його благородної утопії потрібно покласти на тих, хто тримає все у своїх пожадливих, Мамоною і невіглаством покручених лапах.