Коли вони підійшли до клітки, тигр озвався знову:
— Я сидів у цій клітці, розумієш? А він, тобто чоловік, ішов мимо, побачив, що я метаюся, пожалів мене й випустив на волю. Чого тут не розуміти — усе ж ясно!
— Зрозумів, нарешті зрозумів! — радісно вигукнув шакал. — Я сидів у клітці, а чоловік почув, що я в ній сиджу і… А клітка сиділа в пастці, а він, тобто… Ху-ух, знову виходить щось не те! Бідна ж ти моя голівонько! Ні, певно, я так і не збагну нічого своїм куцим розумом!
— Тьху на тебе, йолопе! — аж стенувся від люті тигр. — Ба ні, ти таки збагнеш у мене, як воно все було! А то не минеш моїх зубів і кігтів!.. Тож слухай, слухай уважно й дивися на мене! Я — тигр! Тигр, ти розумієш це?
— Р-розумію, — промимрив шакал, удавши, що дуже злякався.
— А це перед тобою — чоловік! Ти зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів, паночку!
— А це ось — клітка! Второпав, бевзю?
— Второпав, второпав, паночку!
— Так от: я, тигр, сидів у цій клітці, бився об пруття, а він, тобто цей чоловік, якраз ішов…
— Пробачте, шановний тигре, що перебиваю вас. Але я ніяк не втямлю…
— Чого ще ти там не втямиш? — гарикнув тигр.
— Я… я… не збагну, як ви опинилися в клітці.
— Та що тут розуміти, дурню?
— Бо ви он який здоровезний, а клітка ж маленька. Одна ваша лапа і то навряд чи влізе в неї. Ні, ви там не поміститесь! — впевнено мовив шакал, — Де вже вам улізти в неї!
Тигрові нарешті урвався терпець, і він, нічого не кажучи, вскочив у клітку.
— Дивися, телепню! — вигукнув він. — Отак все було! Тепер уторопав?
— Тепер уторопав, — спокійно відповів шакал.
Він підійшов до клітки, зачинив дверцята і взяв їх на міцний засув.
— Ну от, — мовив чоловік до тигра, — а ти казав, що немає правди на світі. А я собі так міркую: коли ти вже знов сидиш у клітці, то правда па світі таки є!
КМІТЛИВЕ ШАКАЛЕНЯ
Мале шакаленя, зголоднівши, якось прибрело до річки, бо від свого розумного батька не раз чувало, що там можна завжди знайти поживу. Воно й не здогадувалося, що в тій річці живе страшний і ненажерний крокодил. Не передчуваючи лиха, шакаленя бродило понад річкою й шукало хоча б малесенької рибинки або крабика. А крокодил, зарившись у багнюку неподалік, не спускав з шакаленяти очей і чекав слушної миті, щоб схопити його. І таки діждався! Шакаленя помітило, як біля самісінького берега з-під корча виповз великий краб. Забувши про осторогу, воно мерщій занурило лапку у воду — і раптом мало не зомліло від жаху. Шакаленя відчуло, що його лапка опинилася в чиїйсь величезній пащі.
Та хоч як злякалося шакаленя, проте не розгубилось і з удаваною веселістю вигукнуло:
— От спритний так спритний! Крокодил, певно, гадає, що він схопив мою лапку, а насправді він схопив якийсь цурпалок. Мабуть, грязюка зовсім заліпила йому очі! Він нічогісінько не бачить!
Вражений крокодил розтулив пащу й буркнув:
— Ото халепа! Як же це я так схибив? А я вже був певен, що матиму на сніданок шакаленя!
Шакаленя відбігло від берега на безпечну відстань і глузливо загукало:
— Ех ти, дурний крокодиле! Що, поснідав мною? Але не сподівайся, вдруге я тобі в пащу вже не попаду!
— Ах ти ж, мале бісеня! Ти ще й насміхаєшся! — не на жарт розгнівався крокодил. — Начувайся — я ще зловлю тебе, нікуди від мене не дінешся!
Наступного дня шакаленя знову прийшло до річки, проте цього разу воно вже знало, що крокодил ховається десь поблизу й чатує на нього.
Шакаленя почало ходити понад берегом і примовляти, мовби само до себе:
— Диво, та й годі! Досі, скільки я не приходило сюди, завжди з-під води витикалися краби, а сьогодні жодного немає! Піду-но я, мабуть, краще в ліс, бо тут, видно, нічим не поживлюся.
Крокодил злякався, що шакаленя справді піде в ліс, а він залишиться без смачного сніданку. Отож він вистромив з води кінчик носа: мовляв, шакаленя подумає, що це краб, і почне ловити його.
Але шакаленя відразу зметикувало, що до чого, відбігло подалі й загукало:
— Бувай, дурноверхий крокодиле! Щось мені перехотілося рибки чи крабів! Піду пошукаю поживи де-інде!
Крокодил спересердя аж зубами клацнув, та нічого не вдієш — доведеться чекати наступного дня.
Цього разу крокодил заховався біля самісінького берега, щоб схопити шакаленя, тільки-но воно підійде до берега.
Але звіреня, навчене вчорашнім, зупинилося віддалік і знову заговорило, мовби само до себе:
— Що ж це воно таке? Дивина, та й годі, з цими крабами! Раніше, бувало, завжди повзали біля берега та пускали бульбашки, а сьогодні хоч би тобі де одна бульбашка!