А вранці люди аж завмерли із захвату: перед ними стояв дивної краси палац. Стояв серед морських хвиль, сяяв щирим золотом, і не можна було ним намилуватися.
Відгуляли бучне весілля, і молодята почали жити в золотому палаці.
А слід сказати, що й коси в царівни були не звичайні, а теж золоті. От якось сиділа вона на мармурових сходах біля самісінької води, мила свої коси, а потім розчісувала їх. Кілька золотих волосинок лишилося на гребінці. Царівна зняла їх, зв'язала у жмуток, поклала в кошичок, а кошичок пустила за водою. Хвилі підхопили його, понесли, і невдовзі кошичок зник з очей.
Довго плив кошичок по морю, аж поки прибило його до берега. А на тому березі стояв палац чужоземного царевича. Саме того дня царевич вирішив поплавати на човні. Дивиться — на хвилях колишеться кошичок. Витяг царевич той кошичок, заглянув усередину й побачив жмуток золотих волосинок. Волосинки враз зачарували його. «Яка ж, певно, вродлива та, що має такі чудові коси! — подумав він. — Будь-що я маю одружитися з нею!»
Засумував відтоді царевич — не їсть, не п'є, день і ніч думає про невідому золотокосу красуню. А цар довідався про синову недугу та й звелів привести до себе найзнаменитіших свах. Привели до нього трьох свах.
— Я можу в небі дірку зробити! — похвалилася одна.
— А я можу ту дірку зашити! — мовила друга.
— А я можу зробити і те, і те! І ще багато чого! — докинула третя, найбуваліша сваха.
— Ти мені й потрібна! — зрадів цар.
Віддав він свасі жмуток золотих волосинок і звелів:
— Як ти собі хочеш, а щоб дізналася, де живе ця красуня! І щоб привела її сюди, в мій палац!
Набрала стара в царя скільки хотіла грошей і спорядила у далеку дорогу човен. Довго в негоду і вітер носився човен по синьому морю. Пильно вдивлялася стара сваха в далину і все примовляла:
— Дівчину-красу хоч під землею, хоч на дні морському, а знайду й дістану!
І от одного дня вона радісно гукнула гребцям:
— Хутчій веслуйте он туди, до того берега! Там ніби височить якийсь палац!
Та все підганяла, все підганяла гребців, щоб гребли швидше й дужче. І справді, невдовзі на обрії замрів казковий золотий палац. «В ньому, певно, і живе золотокоса красуня», — відразу зметикувала стара сваха.
Човен пристав до мармурових сходів, стара вилізла на купальний майданчик, сіла біля води й заголосила:
— Ой нещасна я та горопашна! Ой де ж ти, донечко моя рідна! Ой де ж ти пропала, на кого мене залишила! Де ж ти, озовися, ріднесенька моя! Не край мого серця!
Почула царівна голосіння й звеліла покликати стару до себе.
— За ким це ти так побиваєшся, бабусю? — спитала вона.
А та, тільки глянула на царівну, підхопилася на ноги й кинулась до неї:
— Донечко моя люба, нарешті я таки знайшла тебе!
— Ти що, збожеволіла? — відсахнулася від неї царівна. — Не торкайся мене! Яка я тобі дочка?
— Та я ж твоя рідна тітонька, сестра твоєї матері! Коли вона, бідолашна, упокоїлась, я часто провідувала тебе. Щоправда, ти була зовсім маленька, ще немовля, тому й не пам'ятаєш мене. Але я тебе впізнала, по твоєму золотому волоссячку впізнала! Яка я щаслива, що нарешті знайшла тебе!.. А в якому палаці розкошує моя люба донечка, в якому золоті та багатстві купається! Яка моя донечка вродлива та щаслива! Як би тішилася твоя мати, побачивши твоє щастя! І коли б ти знала, як я зраділа, що знайшла тебе; серце мало не вискочило з грудей! — не вгавала стара, і сльози знову навернулися їй на очі, вона знову кинулася до царівни, почала обнімати та цілувати її.
А царівна не знала, що й думати, як повестися. «Напевне, ця стара не може бути моєю матір'ю, бо старша за неї, покійну, майже вдвічі, — міркувала вона. — Але нібито вона й справді мені якась рідня, бо чого б ото їй так радіти й плакати, побачивши мене!..»
Провела царівна свою тітусю в палац, поселила її в розкішних покоях, почала дбати про неї та доглядати її. А стара звідниця скрізь свого носа стромляє, все намагається показати, як-то вона любить та шанує царівну.
Якось вона особливо ніжно пригорнула її до себе й стала нашіптувати:
— Так мені чогось шкода тебе, бідолашненька ти моя! Чоловічок твій хтозна-де пропадає, а ти цілісінькі дні сама та сама, сидиш та нудьгуєш! Нікому ні погуляти з тобою, ні розважити тебе. Так ти й зовсім від людей одвикнеш, відлюдьком станеш!
— Та що ви, тітусю, не сидіти ж йому цілий божий день коло мене! Та й жити він не може без полювання!
— Без полювання, кажеш? В тому-то й лихо! Станеться з ним там щось, а ти того й не знатимеш. Та й скільки тут у. тебе світу, куди не глянь — тільки море та море! Це не життя, а животіння! Ні сама ти нікого не бачиш, ні тебе ніхто! А скільки ж усяких див на білому світі, скільки всього діється! А скажи-но, красуне моя, як твій чоловік до суші добирається? Невже човном? — допитувалася стара.