Выбрать главу

Цієї ночі поміщик намислив таки спекатися набридливого наймита. Коли хлопець приготував три постелі, поміщик підтяг одну з них ближче до криниці й сказав Раджеві:

— Ляжеш тут. Уночі біля води буде не так жарко.

Коли господарі поснули, Радж устав, відтяг свою постіль убік, а до криниці підтяг постіль господині.

Після півночі, як місяць сховався за хмари, поміщик тихесенько підкрався до криниці, схопив свою жінку й кинув у воду.

— Нарешті я позбувся того негідника! — радісно вигукнув він. — Уставай, жінко, ходімо додому. Тепер мені нема чого боятися за вухо.

— Про якого негідника ви кажете, господарю? — почувся раптом голос наймита. — І чого це мовчить наша ласкава господиня?

Тут скупий поміщик усе зрозумів. Зрозумів, та пізно. Схопився він за голову, затужив, але діяти нічого. Треба було йти до жінчиних батьків і розповісти про все, що сталося.

Та наймит був молодший і прудкіший за господаря. Отож до батьків поміщикової жінки він прибіг перший. Прибіг та й каже:

— Мене послала до вас господиня. Сталося велике лихо. Її чоловік, мій господар, з'їхав з глузду й біжить сюди, щоб убити вас. Господиня сказала: «Нехай мого чоловіка зв'яжуть і поставлять йому на потилицю десять п'явок. Так він швидко прийде до тями!»

Тільки-но поміщик ступив у двір жінчиних батьків, на нього накинулося кілька слуг, зв'язали йому руки та ноги й поставили на потилицю десять п'явок.

Тут поміщик побачив свого наймита й збагнув, хто все це підстроїв.

— Мучитель! — крикнув він не своїм голосом. — Бери моє вухо, і щоб я тебе не бачив! Краще ходити без вуха, ніж мати слугою такого негідника, як ти!

Хлопцеві тільки цього й треба було. Схопив він ножа та й відрізав поміщикові вухо.

До самого вечора лежав скупий поміщик із п'явками на потилиці. А ввечері прийшла жінка. На її щастя, криниця була неглибока, і вдень люди допомогли їй вибратися.

Так поміщик і повернувся додому безвухим. Але своєї умови новим наймитам уже не ставив.

ДИВНЕ ПРИСЛІВ'Я

Водному селі люди казали: де миші з'їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика.

Правда чи ні — судіть самі.

Якось розгулялася страшна гроза, і блискавка вдарила в хату одного працьовитого чоловіка. Все його, добро згоріло, залишився тільки величезний чавунний казан — такий міцний, що навіть вогонь його не взяв.

І ось Нандука — а того чоловіка звали Нандука — вирішив поїхати світ за очі, щоб забути про своє лихо. Зайшов він до свого сусіда Лакшмани та й каже:

— Їду я далеко й не знаю, коли повернуся. Любий сусіде, візьми на збереження оцей казан. Більш у мене нічого немає.

Три роки не було звісток од Нандуки. А як пішов четвертий рік, набридло йому блукати по світах, і він повернувся до рідного села.

Побачивши Нандуку, Лакшмана сплеснув у долоні й, ніби згорьований, вигукнув:

— Ой, сусіде, сусідоньку! Велика біда спіткала нас із тобою: твій чавунний казан з'їли миші!

Нандука, певна річ, не повірив сусідові, однак і бровою не повів. Тільки сказав:

— Довго я блукав по світах, багато доріг стоптав, і ось тепер хочу зійти до нашої річки й здійснити обмивання. Але ж ти знаєш — у мене для цього нічого немає. Скажи синові, щоб поміг мені. Нехай принесе до річки все, що потрібно для обмивання.

Нандука спустився до річки, вибрав на березі самотнє місце, а сусідів син приніс туди все необхідне для обмивання.

Здійснивши обмивання, Нандука схопив сусідового сина, пхнув його до печери, а вхід затулив величезною каменюкою.

До свого двору Нандука повернувся так, ніби нічого й не сталося.

Цілий день Лакшмана чекав з річки сина, а ввечері, не дочекавшися, прибіг до сусіда:

— Нандуко, Нандуко! Де мій син? Чого він не йде додому?

— Ой, сусіде, сусідоньку! — каже, ніби згорьований, Нандука. — Велика біда спіткала нас із тобою. Поки я здійснював обмивання, прилетіла ластівка і вкрала твого сина.

— Ластівка вкрала сина?! — не повірив Лакшмана. — Схаменися, сусіде, що ти верзеш! Та хто тобі повірить, що ластівка може схопити семирічного хлопця й летіти з ним? Зараз же ходімо до судді!

Нандука й не думав опиратися.

От прийшли вони до судді. Лакшмана виступив наперед і каже:

— Шановний пане! Всі знають, який ти мудрий і справедливий. Тож розсуди нас. Цей брехливий чоловік каже, що ластівка вкрала мого сина. Ластівка схопила семирічного хлопця й полетіла з ним! Накажи злодієві віддати сина!

Вислухавши Лакшману, суддя мовив до Нандуки:

— Негайно віддай чоловікові його сина! Ти що ж — маєш нас за дурнів?! Ану відповідай!

— Де ж я візьму того сина, коли його вкрала ластівка? — каже Нандука.

Усі, хто чув їхню розмову, обурились:

— Та що він вигадує! Хіба ж ластівка підніме такого великого хлопця? Бути цього не може!

А Нандука всміхнувся й каже:

— Де миші з'їдять чавунний казан, там і ластівка вкраде семирічного хлопця.

І він розповів судді, як колись покинув у сусіда чавунний казан і що з того вийшло.

Суддя засміявся й мовив:

— Лакшмано, поверни Нандуці казан, а ти, Нандуко, віддай Лакшмані сина. Помиріться й не сваріться більш.

Так сусіди і зробили.

Відтоді в селі й кажуть: де миші з'їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика!

МАЛЕНЬКЕ МАНГО

Якогось спечного дня подорожній ішов з одного села в інше і побачив тінистий, чарівний гай. Серед гаю росло крислате мангове дерево. Віття й листя його було таке густе, так поспліталося, що жоден промінчик палючого сонця не пробивався крізь зелене шатро.

Хоч і не було коли, проте стомлений подорожній вирішив завернути в той гайок і перепочити. Зайшов під густе віття мангового дерева й сів, прихилившись спиною до могутнього стовбура. А навколо буяли барвисті квіти, шепотілися трави, у верховітті заливалися співом пташки, що знайшли собі прохолодний сховок у густезній кроні. Час від часу налітали пориви лагідного вітерця й приємно холодили тіло.

Посидівши трохи, подорожній простягся на зеленій смарагдовій травичці, заклав руки за голову й задивився нагору, на могутнє віття.

«Яке могутнє та високе дерево! — думав він. — Любо дивитися на нього, очей не відведеш! А які маленькі плоди! Вони теж чудові і, певно, вже дозріли й напрочуд смачні. Мабуть, той, хто створив це дерево, дбав найперше про пташок, яких тут безліч. Справді, мав голову на плечах той, хто створив таке корисне для всіх дерево!»

Подорожній потягнувся й знову задумався, дивлячись угору. «А от я зробив би трохи інакше, — знову почали снуватися його думки. — Таке величезне дерево — і такі малесенькі плоди! Та вони ж не більші за яблуко! Як на те пішло, творець цього дерева не все до пуття розважив. Узяти кокосову пальму: вона куди менша за мангове дерево, хоч тінь дає таку, що ледве чи й одна людина сховається спечної днини, — а проте, горіхи завбільшки як моя голова! Або гарбуз: стебло в нього мале й тонке — зате який величезний сам, наче гора! Ні, тут таки щось недодумано!»

От до чого дійшов своїм розумом подорожній. Втішений тим, що знайшов ваду у самій природі, він гмикнув, заплющив очі й незчувся, як задрімав.

Та невдовзі він аж підскочив спросоння — щось боляче вдарило його по лобі. Протерши очі, він став роздивлятися довкола, але ніде нікого не було. А біля нього лежало стигле манго. Воно зірвалося з гілки і впало просто на подорожнього.

Він потер забите місце, а тоді взяв манго й поклав собі на долоню. «Як усе ж таки добре, — подумав він, — що манго родяться невеличкі. А коли б вони були зовбільшки як кокосовий горіх — що тоді? Не спочивати б мені отут, не милуватися чарівним гаєм, не тішитися ніжним пташиним співом. Ні, природа добре знає, що робить!»