— По чотири ани, — відповів той.
— А ти часом не знаєш, де є дешевші горіхи?
— Он поруч, у сусідній крамничці. Там вони по три ани.
Скнара зрадів і побіг туди, але й там передумав купувати, бо хотілося знайти ще дешевші горіхи. Він довго тинявся по базару, аж поки здибав крамничку, де горіхи продавалися по одній ані.
— А скажи-но, друже, — мовив скнара до продавця, — чи не дають десь тут кокосових горіхів задарма? А то жаль усе-таки витрачати на них свої кровні гроші!
— А он, бачиш, на березі моря ростуть кокосові пальми? Іди й рви собі тих горіхів, скільки душа забажає, — відповів продавець. — От і будуть вони тобі задарма!
Невимовно зрадівши, скнара помчав на берег моря, знайшов найвищу кокосову пальму, заліз на самісінький вершечок і вчепився в найбільший кокосовий горіх. Щосили тягне його до себе, але той тримається міцно: не зірвеш. Скнара напружився й ще раз смикнув горіх до себе. Знову не зірвав, зате зірвався з гілки сам і завис у повітрі, вчепившись у кокосовий горіх.
На щастя, неподалік погонич саме вів слона, і скнара гукнув до нього:
— Заради всього святого, врятуй мене! Підведи сюди свого слона, стань йому на спину й зніми мене! Я дам тобі за це аж десять рупій!
Погонич підвів під пальму слона, заліз йому на спину і вже хотів зняти скнару, як слон зненацька рушив з місця. Погонич ухопився за ноги скнари — і вони обоє зависли в повітрі над морем.
— Благаю тебе, міцніше тримайся, не відпускай горіха! — розпачливо гукав погонич. — Я тобі дам цілу сотню рупій!
Почувши це, скнара знетямився з радості. «Ого, — подумав він, — ото матиму грошей! Та це ж сотні й тисячі кокосових горіхів! А я чогось учепився в нещасний один-однісінький горіх! Нащо він мені, та ще й такий нікудишній!»
Подумав так скнара, і пальці його самі собою розтиснулися. Обоє — скнара та погонич — полетіли вниз і шубовснули в море.
Так вони й потонули, бо жадібність ніколи до добра не доводить.
ХТО ПРО СЕБЕ БАГАТО ДБАЄ…
Один раджа хоч і був молодий, але дуже часто хворів. Покликав він якось свого візира та й питає:
— І чого це я так часто нездужаю? Бережу себе як можу, завжди тепло вдягаюся, їм смачно, в негоду з дому не виходжу… І все марно! Нема такого дня, щоб я не застудився. То кашляю, то мене лихоманить і трясе, то ще щось… Чого б це?
— Хто про себе багато дбає, той клопіт має, — мудро відповів візир. — Як не віриш, я тобі це доведу.
І візир попросив раджу піти з ним за місто.
В полі зустріли вони пастуха. Цілий день той, одягнений сяк-так, пас худобу просто неба, мок під дощем, мучився від спеки й холоду, їв тільки черствий хліб, запиваючи джерельною водою, а ночував у курені з гілок та листя.
От візир і каже раджі:
— Бачиш, як живе цей пастух, як він бідує?! А спитай його, чи часто він хворіє.
Раджа послухався ради. Розпитався в пастуха, чи той часто застуджується, чи трясе його й лихоманить, чи ломить у крижах.
— Ніщо мене не трясе й не ломить! — засміявся пастух. — До спеки й холоду я, пане, змалечку звик. Тим-то мене тепер нічого й не бере.
Дуже здивувався володар і каже до візира:
— Цей пастух, мабуть, незвичайний чоловік. Він такий здоровий і міцний, що йому не страшні ні спека, ні холод.
— Поживемо — побачимо, — відповів візир.
І запропонував раджі запросити пастуха пожити в них у палаці.
Раджа згодився.
Став пастух жити в царському палаці. Слуги коло нього ходили, як коло малої дитини, добре вдягали, смачно годували, в спеку і в холод не давали виходити на вулицю, пильнували, щоб пастуха не протягло і щоб він не промочив у дощ ніг. Одне слово, очей з нього не спускали.
Так минуло кілька місяців.
Якось візир наказав добре полити кам'яний двір холодною водою й привести пастуха.
Пастуха залишили у дворі на цілий вечір, і він промочив собі ноги. Життя в царському палаці його зманіжило, і він занедужав.
Довго хворів пастух, ледве видужав. Став худий, блідий і змарнілий. Побачив його в палаці раджа — і очам своїм не повірив. Йому розповіли, що приключилося з пастухом.
Замислився раджа. «Промочив ноги й отак перехворів? — дивувався він. — Невже такий міцний чоловік міг застудитися в мокрому дворі?»
— Дозволь тобі нагадати, володарю, — сказав візир, — що цей чоловік, колишній пастух, кілька місяців жив тут, як справжній раджа. Від холоду й вологи він одвик. Тепер ти й сам бачиш: ніщо не дається даром. Той, хто живе багатим життям, рідко буває здоровий. Зате вбоге, тяжке життя часто дає людині міцне здоров'я. Навряд чи пастух схоче лишатися у нас далі. Ні, він повернеться в поле. За все треба платити, а мати все не можна. Тож доводиться вибирати. В тебе ось — багатство й слабість, в нього — злидні й здоров'я. Ти боїшся покинути багатство, щоб стати здоровим. То, може, пастух вибере здоров'я?
Так воно й сталося. Пастух знехтував розкішним життям у царському палаці задля тяжкого, проте здорового життя в полі.
ХТО НА ЧУЖЕ ЗАЗІХАЄ
Був собі один хитрий лихвар. Прийшов він якось до селянина й каже:
— Колись твій батько позичив у мене сто рупій. Він помер, а боргу не віддав. Оддавай тепер гроші ти!
А селянин той жив бідно, від батька йому дістався у спадок тільки клапоть пісної землі, буйвіл та плуг.
— Нема в мене грошей, — відповідає селянин. — Почекай, поки я зберу рис, продам і поверну батьків борг.
Та лихвар не відступався:
— Не хочу я ждати! Як не маєш грошей, то заберу в тебе буйвола й плуг!
— Як же я оратиму землю без худобини й плуга? — питає бідолашний. — Зглянься наді мною, пане!
— Ну гаразд, — каже лихвар. — Знай мою добрість. Запишу я тобі на тиждень буйвола й плуг, ори. Але за це ти віддаси мені потім два мани[1] рису.
Нічого робити селянинові — мусив згодитись. Зорав він свій клапоть, посадив рис.
Настала пора збирати врожай. А в селянина і серпа немає. Пішов він до лихваря, просить серп позичити. Лихвар і каже:
— Я добрий, для бідних людей мені не шкода нічого. Бери серп. Але за це даси мені ще один ман рису.
Мусив селянин і на це пристати.
Віддав він лихвареві з урожаю три мани рису, і лишилася в нього тільки невеличка мірка зерна.
От зібрався селянин зварити собі рису. Аж диви — знов лихвар на порозі.
— Мені здалося, — каже він, — що в тебе неправильні ваги. Мабуть, не все ти мені віддав.
— Ох, пане, пане, — відповідає селянин, зітхнувши. — Як не можна з каменю витиснути води, так і з мене вже немає чого взяти. Бачиш цю мірку? Це все, що в мене залишилося. Навчи мене, як тепер на білому світі прожити.
— Ох-ох-ох, — і собі зітхнув підступний лихвар. — Наше багатство — від бога Рами. Це він усе нам дарує. Знайди його — і він тобі допоможе.
Зібрав селянин у дорогу решту рису й вирушив шукати Раму. Ішов, ішов і зустрів брахмана[2].
«Цей, напевно, знає, де Рама! — подумав він, зрадівши. — Спитаю його!»
Спочатку селянин одсипав брахманові частину свого рису. А потім питає:
— Скажи мені, будь ласка, де знайти Раму?
Але брахман сховав подарований рис і мовчки пішов своєю дорогою. Згодом зустрів бідняк ще одного брахмана. «Може, — думає, — хоч цей щось скаже». Віддав брахманові частину рису та й каже:
— Скажи мені, будь ласка, де побачити Раму?
Та й цей святий отець сховав дарований рис і, нічого не відповівши, подався далі.
Ішов селянин іще день. Надвечір побачив край дороги старця. Шкода йому стало голодного чоловіка, і він оддав старцеві решту рису.
— Доброта сторицею відплатиться, — мовив старець. — Куди лежить твій путь, чоловіче добрий?
Селянин похилив голову й каже:
— Я шукаю Раму, але ніхто не хоче показати мені до нього дорогу.