— Шукаєш Раму? А навіщо він тобі, чоловіче добрий?
— Хочу спитати, що мені робити, аби не померти з голоду. Бо майже весь мій урожай забрав лихвар.
— У тебе добре серце, — каже старець. — Ти не пожалів для чужої людини останнього рису, і я тобі допоможу. Знай: я — чарівник. Ось тобі мушля. Дмухнеш у неї — і будь-яке твоє бажання збудеться. Але запам'ятай: перш ніж дмухнути, треба вклонитися на схід.
Сказав так старець і зник. А біля ніг селянина лишилася мушля. Бідняк, хоч і не вірив у таке щастя, вклонився на схід, схопив мушлю, дмухнув у неї й вигукнув:
— Хай переді мною з'явиться тонга, запряжена буйволом!
Не встиг він вимовити ці слова, як перед ним стала новенька тонга, а в неї був запряжений міцний буйвіл.
Сів бідняк на тонгу та й поїхав у своє село. Коли він минав двір лихваря, той від подиву аж рота роззявив.
— Де ти все це взяв? — гукнув він. — Мабуть, украв! Треба посадити тебе в холодну!
— Що ви, пане! — злякався селянин. — Мені поміг чарівник. Він дав мені ось цю мушлю і сказав: «Дмухнеш у неї — і матимеш усе, чого забажаєш». Ось звідки тонга й буйвіл.
Жадібного лихваря взяла заздрість. Ще б пак — у його руки саме пливло багатство!
Другого дня він простежив, коли селянин виїхав у поле, прокрався до нього в хатину й забрав мушлю.
Прибіг лихвар додому, дмухнув у мушлю та як крикне:
— Хай у мене буде сто буйволів і сто слонів!
Але перед ним не з'явився жодний буйвіл, жодний слон. «Мабуть, я погано дмухнув», — подумав лихвар. Він щосили дмухнув у мушлю й закричав:
— Хочу мішок золота!
Але перед злодієм не з'явився мішок золота.
Дмухав лихвар у мушлю цілий день і кричав цілий день. То одне вимагав од мушлі, то друге, то п'яте, то десяте. Але жодне його бажання не збулося. Селянин забув сказати, що треба на схід уклонитися, перш ніж дмухати в мушлю…
Настав вечір, настала й ніч, а лихвар усе дмухав та дмухав. Як зійшло сонце, лихвар знов прибіг до селянина та й каже;
— Ось твоя мушля! Однак вона не виконує моїх бажань. Я її віддам тобі за однієї умови: ти проситимеш у мушлі для мене вдвічі більше того, що братимеш собі.
І лихвар почав багатіти з дня на день. Попросить селянин у мушлі десять рупій — у лихваря з'являється двадцять. Забажає селянин два мани рису — в лихваря вже чотири.
І так у всьому. Та лихвареві цього було мало. Тепер він уже знав, що треба ще й на схід уклонитися, перш ніж просити щось у мушлі.
Не раз намагався він поцупити мушлю, не раз пробирався до селянина в хатину, коли той ішов з дому. Та селянин був уже навчений і завжди носив мушлю з собою.
Так минуло багато місяців. Настав час збирати новий урожай. Та налетів вітер-суховій, і рис на полях поліг.
Прийшов селянин на своє поле, дивиться — жати буде нічого. Тоді вклонився він на схід, дмухнув у мушлю й попросив:
— Хай через усе поле потече глибокий і чистий струмок!
Як попросив — так і сталося.
А через поле лихваря потекли два такі самі струмки.
Селянин поклав біля струмка мушлю, а сам нахилився до води напитися. Аж тут краєм ока побачив: до мушлі поповзом підкрадається крізь високу траву лихвар.
Селянин уклонився на схід, дмухнув у мушлю й прошепотів:
— Нехай до вечора одне моє око перестане бачити!
І тої ж миті лихвар осліп не на одне — на обидва ока! Та все одно він повз до мушлі, простягав руки. Але він не бачив, куди повзе, і впав у струмок. Упав та й потонув.
Відтоді люди й кажуть:
— Хто на чуже зазіхає, той і своє втратить.
ЧАРІВНЕ ГОРНЯ
Один бідний селянин — звали його Сомілака — працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові:
— Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.
Подався Сомілака до лісу. Коли бачить — висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев'яне. І на обох покришки.
«Візьму глиняне горня собі, — подумав Сомілака, — а то наше вдома вже геть нікудишнє».
Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала».
Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив… рисовий коржик!
— Оце так! — здивовано мовив він. — Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв.
Не встиг Сомілака доказати, аж бачить — покришка знов трохи піднялася, а в горняті — ще один коржик!
«Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» — зметикував Сомілака.
Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча.
Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому.
А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає.
— Ану йди сюди! — покликав він.
Сомілака підійшов.
— Ти чого радієш? — грізно спитав поміщик.
— Та ось, — відповів Сомілака, — в лісі чарівне горня знайшов.
— Чарівне горня? — здивувався поміщик. — І що ж воно вміє?
Сомілака поставив чарівне горня й каже:
— Хочу смажену перепілку!
Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості.
«Як би його видурити горня в селянина?» — промайнуло у нього у голові.
Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці:
— А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води.
Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте. Взяв Сомілака горня та й каже:
— Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка.
— Йди собі, йди, — махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина.
Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає.
— Ну, тепер ми врятовані! — вигукнув Сомілака. — Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш.
Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже:
— Хочу смажену перепілку!
Покришка на горняті не ворухнулася.
Здивувався селянин та й каже знов:
— Хочу смажену перепілку!
І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня — порожнє.
— Що таке? — почухав потилицю Сомілака. — Щойно ж у поміщика воно мене слухалось…
— У поміщика? — перепитала жінка. — То ти показував чарівне горня поміщикові?
Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже:
— Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.
— Не плач, жінко! — мовив Сомілака. — На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.
Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.
І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне.
Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:
— Що це в тебе за горня? Продай мені!
— Та я б радий його продати, — відповідає Сомілака. — Але вдома мене жде голодна жінка.
А поміщик як гримне:
— Не хочеш продати? То я заберу силоміць!
І зірвав з горняти покришку.
А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять по спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.
— Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик. — Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки. — Накажи кулакам не бити мене!
— Спершу віддай мені горня!