Выбрать главу

— Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!

— Кулаки, в горня! — наказав Сомілака. Кулаки слухняно вскочили в горня.

Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.

Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.

Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу.

Так минуло літо.

А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.

Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.

— Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня, — закінчив він.

Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.

Призначеного дня Сомілака з'явився в палац.

— Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах. — Це правда, що воно чарівне?

— Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин. — Це горня справді чарівне.

— Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.

Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.

— Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах. — Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад.

В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому.

Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:

— Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!

Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.

— Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.

— Я прийшов по своє горня, о володарю, — відповів той.

— У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!

— О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня…

— Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах. — Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!

Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.

— Змилуйся наді мною! — заблагав він. — Угамуй кулаки, коли твоя ласка!

— Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака.

— Гей, слуги! — закричав бадшах. — Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють!

Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:

— Кулаки, в горня!

Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:

— Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.

Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.

КОРОВА З МІСЯЦЯ

Було це дуже давно. Так давно, що люди забули навіть ім'я того брахмана, про якого мовиться в казці. Зате добре пам'ятають ім'я його слуги. А звали слугу Нанаваті.

Як і всі брахмани, цей також понад усе на світі любив гроші. А слуга найбільше любив дерева та квіти. Від рання до смеркання працював Нанаваті в садку. Навколо будинку брахмана росли такі дерева, цвіли такі квіти, що милуватися ними приїздили люди з усіх усюд.

Та якось уранці Нанаваті побачив; що трава в садку випасена, а квіти потолочені.

«Хто ж це наробив такої шкоди? — подумав він. — Треба вистежити!»

Коли смеркло, Нанаваті сховався в кущах і став чекати. Незабаром зійшов місяць: трохи згодом почувся якийсь шум. Нанаваті визирнув з-за куща, аж бачить — суне по саду велика корова, біла, як молоко, й поскубує траву. Корова була така гарна, що слуга, вражений, закляк на місці.

Потім корова підвела голову, подивилася на повний місяць — і злетіла над деревами! Вона підіймалася поволі, меншала й меншала, аж нарешті зникла.

Нанаваті не сказав про корову нікому, а на другу ніч знову сховався в кущах. І знов, тільки-но зійшов місяць, у садку з'явилася біла корова. Вона блукала між деревами й поскубувала соковиту зелену траву. По якімсь часі корова задерла голову й подивилася на місяць.

«Зараз полетить!» — подумав Нанаваті й вискочив з кущів.

Корова поволі відірвалася від землі й почала підійматися над садком. Однак слуга все ж таки встиг ухопитися за її хвіст.

Довго летів Нанаваті, тримаючись за хвіст корови. І ось він помітив, що вони наближаються до місяця. Все ближче, ближче… Нарешті корова, а разом з нею і Нанаваті, сіли на місяць!

До них підбігли мешканці місяця. Вони були дуже схожі на звичайних людей. І зустріли вони Нанаваті дуже щиро, приязно. Ще б пак! Адже пахощі квітів, що їх Нанаваті плекав у брахманському садку, долинали аж до місяця й чарували мешканців. Вони зроду не чули таких духмяних пахощів.

Цілий тиждень гостював Нанаваті на місяці. А як минув сьомий день, корова йому й каже:

— Пора тобі вертатися на землю. Сьогодні вночі ми полетимо в брахманський садок.

Мешканці місяця дали Нанаваті на дорогу цілу торбу чудових солодощів. Нанаваті подякував, сів на корову, й вони полетіли.

Коли вони сіли в садку, до світанку було ще далеко. Нанаваті ліг під деревом, заснув і проспав до ранку.

Вранці брахман вийшов у садок і бачить — спить його слуга під деревом! Розгнівався жадібний брахман, схопив дубця — та сонного Нанаваті по ногах!

Слуга підхопився й, розгублений, став перед брахманом.

— Де це ти був цілий тиждень, ледарю?! — крикнув брахман.

— О господарю! — знічено мовив слуга. — Як розкажу я, що зі мною приключилося, ти не повіриш.

І розповів усе, як було.

Брахман і справді не повірив слузі.

— Брешеш! — крикнув він. — На місяці ще не був навіть жодний брахман, не то що простий слуга!

— Якщо не віриш, — каже Нанаваті, — то подивися на оці солодощі. Мене вгостили ними на місяці.

Брахман покуштував солодощі і аж тоді повірив слузі. Бо ті солодощі справді були неземні, таких навіть махараджа не їв.

— Цілий тиждень тебе не було на роботі, — сказав брахман. — Тож я покараю тебе тим, що заберу всі солодощі собі.

А той брахман, треба сказати, був не тільки Жадібний, а й хвалькуватий. Покликав він у гості ще одного брахмана й почав пригощати його місячними солодощами. Удвох вони так жадібно накинулися на подарунок з місяця, що скоро торба спорожніла. А як став гість прощатися, брахман-господар і каже:

— Завтра всім розкажи, які солодощі їв у мене. Таких на землі зроду ніхто не куштував, навіть сам раджа!

Але гість був не менш жадібний, ніж господар.

— Розказати я розкажу, — відповів він. — Тільки цікаво мені: невже твій слуга такий дурний, що не міг попросити дві торби солодощів?

Тоді господар мовив:

— Ну ж бо самі полетімо на місяць! Підстережімо в саду корову, а як відірветься вона від землі, я схоплюся за її хвіст, а ти — за мої ноги. І обидва опинимося на місяці!

— Мудрий ти чоловік! — похвалив господаря гість. — Недаремно ж ми брахмани!

Ще задовго до ночі обидва брахмани сховалися в кущах самбалу й стали чекати.

Нарешті зійшов місяць, і в садку з'явилася біла корова. Поскубуючи свіжу траву, вона спокійно походжала поміж кущів.

Брахмани затамували подих.

Корова спинилася зовсім близько й заходилася об'їдати стиглі ягоди самбалу.

Наївшись досхочу, вона підвела голову й подивилася на повний місяць. Ту ж мить перший брахман вискочив з кущів і вхопився корові за хвіст. А вона вже відірвалася від землі й злітала над деревами. Але другий брахман устиг схопитись за ноги першого й теж знявся над землею.