Так вони й летіли — перший брахман тримався за хвіст корови, а другий — за його ноги.
Коли вони перелітали через найвищі на землі гори Гімалаї, зажерливий брахман-гість раптом спитав:
— О мудрий друже, чи не забув ти взяти мішка на солодощі?
— Не забув, не забув! — відповів брахман-господар.
— А мішок не замалий?
— Не замалий, не замалий!
— А все ж таки цікаво, який він завбільшки?
— Та отакенний! — крикнув брахман-господар і, забувши, що тримається за хвіст корови, широко розвів руки.
Чи треба розповідати, що було далі? Тільки-но перший брахман випустив хвіст, як обидва вони полетіли вниз.
Їм пощастило — вони впали в болото й не повбивалися.
Цілу ніч сиділи брахмани по шию в тому смердючому болоті. Вранці їх побачили й витягли.
Так і не побували жадібні брахмани на місяці.
А корова відтоді в садах скупих і жадібних людей більш не з'являлася.
ЖАДІБНИЙ БАГАТІЙ
Сталося так, що один багатий чоловік зненацька втратив своє багатство і став злидарем. А щоб не померти з голоду, треба було шукати якоїсь роботи. Але де ви бачили, щоб багатій, навіть і колишній, став жити чесною працею! Так було і з оцим нашим багатієм. Посидів він голодний день-другий, а тоді твердо вирішив:
— Ні, працювати — це ганьба! Краще померти, аніж працювати!
І пішов багатій топитися. Прийшов він на річку, роздягнувся, постояв на березі, а тоді наважився й шубовснув у воду. Та тільки занурився з головою, як злякався смерті. Щосили замолотив він руками й ногами, виплив на поверхню, а тоді вибрався на берег. Посидів трохи, віддихався, відхекався, одійшов від страху, а тоді знову шубовснув у річку. Але знову злякався, що може втопитися, і знову вибрався на берег. І так він кілька разів то кидався у воду, то вискакував на берег.
Неподалік од того місця, де топився і ніяк не міг втопитися багатій, гніздилися в очереті дикі гуси. Старі гусак і гуска здивовано поглядали на те, що діється на березі, а потім гусак не витримав і мовив:
— Дивний якийсь чоловік! Я підпливу до нього й спитаю, що він робить, чого без кінця то стрибає у воду, то вистрибує з води.
— Не чіпав би ти його, — заперечила гуска.
Але гусак не послухав її й сміливо підплив до багатія.
— Чоловіче добрий, — спитав він, — чого це ви то стрибаєте у воду, то вистрибуєте з води? Навіщо це робите?
— Я топлюся! — відповів багатій. — Бо в мене немає чого їсти.
— Я можу зарадити вам у біді, — мовив гусак і пірнув. А коли випірнув, то в дзьобі у нього блищав великий червоний самоцвіт. Гусак розтулив дзьоба, і коштовний камінь упав просто під ноги колишньому багатієві.
Як зрадів багатій! Він умить забув про те, що хотів топитися. Схопивши самоцвіт, помчав до міста, не подякувавши гусакові.
В місті він узяв за коштовний камінь великі гроші й знову став жити-поживати, горя та лиха не знаючи.
Чимало води в річці спливло, а багатій жодного разу не згадав добрим словом свого рятівника, який повернув йому життя та багатство.
Одного дня по всій країні рознеслася звістка, що тяжко занедужала царська донька. Багато лікарів та знахарів бралося повернути їй здоров'я, але марно, бо ніхто з них не міг догадатися, яка смертельна недуга точить царівну.
Аж ось із Тібету прибув найзнаменитіший знахар. Оглянувши царську доньку, він сказав:
— Царівна може видужати, коли з'їсть серце дикого гусака. Але гусака треба принести живого. А то його серце втратить свою цілющу силу!
Цар невимовно зрадів і звелів оголосити по всій країні: той, хто перший спіймає й принесе дикого гусака, та ще й живого, дістане у винагороду палац і тисячу слуг.
Почувши це, багатій подався до річки, де колись зустрів диких гусей. Прибіг, сів на березі, заголосив розпачливо та й став кликати:
— Де ти, мій незабутній і добросердий рятівнику, де ти? Невже забув мене й не прийдеш на допомогу, нічим не зарадиш? Горе мені, нещасному! Горе мені!
Почув гусак голосіння, залишив своє гніздо та й підплив, як і колись, до багатія.
— Яке ж у тебе горе, чоловіче добрий? Яка біда, що ти так голосиш та тужиш? — спитав він. — За чим або за ким побиваєшся? І чи можу я тобі зарадити? Кажи, не соромся.
— Ой, не питай мене, ой, як же виповісти словами моє горе! — ще дужче заголосив багатій. — Коли б ти тільки знав, який я нещасний! Вийди на берег, стань біля мене, рятівнику мій, — і я розповім тобі все! Таке горе в мене, таке вже горе!
Гусак підплив до берега, вийшов з води, струснувся й підійшов до багатія.
Багатій шулікою кинувся на гусака, схопив його, затис під пахвою й мерщій подався до міста.
— Куди ж ти несеш мене? — спитав гусак. — Відпусти, а я подарую тобі ще коштовніший самоцвіт.
— Навіщо мені тепер твої самоцвіти, коли за твоє серце я матиму розкішний палац і тисячу слуг! А серцем твоїм посмакує сама царівна, щоб позбутися тяжкої недуги, яка точить її.
Заплакав гусак, і сльози його, капаючи на землю, перетворювалися на великі, коштовні перлини.
Очі багатія жадібно заблищали, й він нахилився, щоб позбирати ті перлини. Та тільки рука його торкнулася перлини, як приросла до землі.
Забувши про гусака, багатій простяг до перлини другу руку, але й вона приросла до землі.
Багатій уже не міг тримати гусака, і той відразу знявся в повітря й зник у високому небі. А багатій залементував не своїм голосом:
— Рятуйте, люди добрі, ой, рятуйте! Допоможіть мені!
Збіглися люди, стали відривати руки зажерливого багатія від землі, але де там! Чим дужче вони відривали руки, тим глибше вростали руки в землю.
Раптом здалеку долинув гуркіт: Земля задвигтіла. За мить розлігся чийсь зляканий голос:
— Слони! Сюди біжать дикі слони! Тікайте хто може!
Люди кинулися врозтіч, а багатій репетував їм услід:
— Куди ж ви? Порятуйте мене, не кидайте самого!
Та ніхто навіть не озирнувся на його розпачливий крик. А тупотіння розлючених диких слонів усе ближчало й ближчало. Ось вони вже майже поруч…
Найбільший із слонів, певно ватажок, наступив своєю величезною ногою на багатія й розтоптав його.
Отак і не стало на світі невдячного, підступного, зажерливого багатія.
ДВІ МАТЕРІ, ДВІ ДОНЬКИ
Один ткач мав двох жінок і від кожної — по доньці. Першу звали Щаслива, а другу — Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували, тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір'ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи цю вечерю гіркими докорами.
Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір'ю.
Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви.
А Нещаслива з матір'ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи й просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь.
Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.
Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.
— Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу, — сказав вітер.
І Нещаслива побігла вслід за вітром. Дорогою трапився їй хлів з коровою.
— Дівчино добра, вичисти мій хлів! — попросила корова.
Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.
Згодом трапилося їй бананове дерево.
— Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! — попросило дерево.
Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.