— Що сталося? — стривожилася мати. — Вже пізно, чому вона не встає?
Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.
Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду — її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!
Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.
ГОЛУБІВ ДАРУНОК
Край невеличкого села жив собі чоловік на ім'я Кіжаван. Був він дуже бідний, не мав ніякої рідні. На Кіжаван не журився, бо серед звірів і птахів у лісі було в нього багато друзів. А хіба журиться той, у кого багато друзів?
Кіжаван добре розумів мову звірів та птахів. Зустріне, було, когось із лісових мешканців, поговорить — і вже йому легше на душі. А птахи, вгледівши Кіжавана, вітали його радісним щебетом.
Жив селянин у невеличкій хатині. Якось він дуже зголоднів, а вдома їсти нічого не було. Взяв Кіжаван палицю та й пішов до лісу. Довго він там блукав, але додому повернувся ні з чим.
І раптом Кіжаван почув:
— Допоможи мені! Допоможи!
Оглянувся селянин і побачив край дороги голуба.
— Я не можу злетіти, врятуй мене! — благає голуб.
Кіжаванові стало шкода нещасного птаха. Він підняв його, обтрусив, пригорнув до себе та й пішов далі.
Вдома Кіжаван поклав голуба на постіль і сказав:
— Житимеш у мене, поки видужаєш. Я тебе не скривджу, не бійся. Шкода тільки, що нічим тебе нагодувати. В моїй комірчині порожньо…
— Не сумуй, — втішив Кіжавана голуб. — У лісі росте велике дерево манго. А в його дуплі лежить рис. Піди й візьми той рис.
Кіжаван подався до лісу. Йшов він, ішов, але дерева манго не видно та й не видно.
Стомився Кіжаван, сів перепочити. Коли дивиться — а манго стоїть просто перед ним! Зазирнув селянин у дупло — там і справді лежить трохи рису. А навкруги сяють діаманти й самоцвіти. Та Кіжаванові було до них байдуже. Нащо селянинові коштовності, коли їсти нічого?..
Взяв Кіжаван рис та й подався додому. Підходить до хатини — а на порозі сидить ще один голуб. Тільки-но Кіжаван прочинив двері, як голуб влетів у хатину й сів біля свого хворого товариша. Птахи радісно затуркотіли. Селянин висипав перед ними рис, і голуби заходилися дружно його клювати. А Кіжаван сів край ліжка й милувався ними.
Голуби склювали весь рис. А тоді другий голуб спитав селянина:
— Чого ж ти собі не залишив рису?
— Його й так було мало, — відповів Кіжаван. — Добре, що ви наїлися, а я потерплю, вже звик.
Голуб нічого не сказав, змахнув крилами й випурхнув у вікно. Незабаром він прилетів назад і поклав селянинові на долоню золотий перстень.
— Носи цей перстень на пальці, — сказав голуб. — Поки його носитимеш, матимеш усе, що забажаєш.
— Спасибі тобі, добрий пташе, — подякував Кіжаван. — Багато мені не треба — лише трохи хліба та молока.
Тільки-но він це мовив, на столі з'явилася чашка з молоком і окраєць свіжого запашного хліба. Кіжаван випив молоко, з'їв хліб, а рештки покришив голубам.
Відтоді селянин живе щасливо. Все, що йому треба, дає перстень — голубів дарунок.
ГОРЩИК
Пішла якось одинока бабуся до гончара й купила чотири горщики. Вдома поставила їх рядочком на полиці, а сама взяла борошно й заходилася пекти коржі.
Бабуся була зовсім старенька, недужа й ходила згорбившись. Руки її вже не слухалися. Місить вона тісто, думає про свою гірку долю та все зітхає.
— Ох, якби я мала синочка, — мовила нарешті старенька, — то було б кому жати пшеницю.
А горщики ніби зрозуміли її слова, враз загойдалися на полиці та стук-стук один об один, стук-стук — наче розмовляють. А бабуся місить тісто та все зітхає. Тоді один горщик загойдався дужче, й старенька раптом почула:
— Матусю, я піду жати пшеницю!
Подивилася старенька в один бік, подивилася в другий — нікого немає. А голос знову промовляє:
— Матусю, дозволь жати пшеницю мені!
— Хто тут? Хто це балакає?
А горщик скок із полиці — і до бабусі:
— Це я, матусю, я!
Старенька подивилася на горщик, усміхнулась та й каже:
— От малий бешкетник! Як же ти жатимеш пшеницю?
— А ось побачиш! Дозволь, матусю, я швиденько впораюся!
І горщик, підскакуючи, викотився з хати.
Підкотившись до двору сільського старости, горщик гукнув:
— Агов, старосто! Найми жати пшеницю!
Староста примружив очі й засміявся:
— Жати пшеницю? Та тебе від землі не видно!
— А ти все ж таки найми! — не відступався горщик.
— Куди тобі! Котися своєю дорогою!
— А я кажу — найми! Де те поле з пшеницею?
Староста знов сміється:
— Ти диви — хоч і малий, а завзятий! Ну гаразд. У мене півсотні бігхів пшениці. Йди в поле й берися до роботи. Покажи, на що здатен.
Горщик покотився в поле, а за якусь хвилину прикотився назад.
Дивиться староста — пшениця вся вижата і в снопи зв'язана, а снопи складені на току.
Староста вражено вигукнув:
— Оце так! Я думав, роботи стане кільком наймитам на тиждень! А тут не встиг оком змигнути — пшениця вже на току!
Почухав він потилицю та й каже до горщика:
— А ходи-но, друже, сюди. Треба ж якось розрахуватися з тобою за роботу.
Горщик крутнувся на місці й мовить:
— Я не кваплюся. Обмолотиш пшеницю, тоді й розрахуєшся. Даси мені горщик зерна.
Скупий староста дуже зрадів, що платити доведеться так мало. Майже задурно вижав горщик поле! Хіба ж то плата — горщик пшениці за таку роботу!
Проте не був би він староста, якби не заходився торгуватися.
— Як?! Аж горщик пшениці за те, що вижав одне-однісіньке поле? Та гаразд уже, хай буде по-твоєму. Приходь після обмолоту, дам тобі горщик пшениці.
Горщик покотився додому.
Обмолотив староста пшеницю, провіяв і в комору зсипав. Чекає, коли горщик прийде по зерно. А той не загаявся — вже й котиться. Прикотився та й каже:
— Старосто, старосто, сип у мене пшеницю!
Заходився староста насипати у горщик пшеницю. Сипле, сипле, а по вінця ніяк не насипле. Підсипав іще, дивиться, — а зерна знов тільки на денці. Взяв староста більший совок і став швидше черпати пшеницю з комори. Минає година, друга, у старости вже й чуб упрів, а горщик усе одно майже порожній.
Довелося старості вишкребти всю пшеницю із засіків, поки він насипав горщика по вінця.
Засапався староста, упрів. Від жадібності й злості обличчя в нього аж перекривилося. Такий невеличкий горщик, а вся пшениця в нього влізла!
«Щось, видно, тут не чисто», — подумав староста. Жаль йому розлучатися з своєю пшеничкою, ой жаль! Але він мовчав, рота не розтуляв. Та й що тут казати? Адже сам обіцяв заплатити горщик зерна.
Тим часом повз старостин двір проїздив селянин. Горщик гукнув до нього:
— Гей, земляче, підвези-но мене додому! А то важко стало мені котитися. Я заплачу тобі пшеницею.
Селянин підсадив горщика на віз та й поїхав. А коли приїхав до хати старенької, горщик закричав:
— Матусю, відчиняй! Я привіз пшеницю!
Відчинила старенька двері: перед нею стоїть горщик, з горою насипаний пшеницею. Не встигла вона розтулити рота, коли бачить: в усіх глечиках, у горщиках, у комірчині й навіть у дворі — скрізь повно-повнісінько пшениці.
Заходилася бабуся обід варити. Та от біда — ненароком обпекла собі руку. Побачив це горщик та й каже:
— Годі тобі, матусю, самій хазяйнувати. Пора й відпочити. Ось піду я шукати собі наречену. Одружуся, і невістка помагатиме тобі.
Вирушив горщик шукати собі наречену. Котиться по дорозі, підскакує. Коли бачить — сидять край дороги люди, відпочивають. «Мабуть, з весілля повертаються», — подумав горщик.
Тут наречений відійшов убік і став чогось шукати. Горщик підкотився ближче й наповнився по вінця холодною чистою водою. Побачив горщика наречений — і враз до нього. Та тільки-но хлопець схопив його, горщик прилип йому до рук. Хоч як намагався наречений відірвати горщика — все було марно.