Зненацька в дуплі пролунав страшний крик, і з нього вискочив… Злодум!
Тут усі зрозуміли, що то він сховався заздалегідь у дуплі й видав себе за лісове божество.
Суддя розгнівався і спочатку хотів був кинути Злодума в охоплене димом дупло, та потім передумав і сказав:
— Зараз же йди додому і поверни сусідові вкрадені гроші. І знай: якщо завтра вранці я ще застану тебе в селі, то накажу повісити на цьому дубі.
Злодій повернув Добродумові всі гроші, тоді зібрав свої пожитки й до заходу сонця вирушив із села. Хтозна, що з ним було далі. Кажуть, він знов помандрував у чужі краї. Але шлях туди лежав через джунглі, де повно злих звірів; жодній людині ще не вдавалося вийти звідти цілою.
Так чи так, а злодій дістав по заслузі.
ЯК НАЙМИТ ПОМІЩИКА ПРОВЧИВ
Поміщики всі скупі, але такого скупого, як цей, ще й світ не бачив. Коли він, приміром, наймав когось, то казав:
— Плата в мене добра — десять рупій на місяць. Але всі гроші одержиш у кінці року. А як покинеш роботу раніше, то нічого не дам. Зате якщо я сам схочу вигнати тебе до кінця року, то відріжеш мені вухо.
Своїх наймитів поміщик примушував чорно працювати від раннього ранку до пізнього вечора. Вони робили і в полі, й на городі, пасли худобу, варили обід, прибирали в будинку… А на обід їм давали сухого коржика з рисових висівок і мисочку води, в якій варився рис для поміщика та його дружини.
Жоден наймит не витримував до кінця року. Та й хто б то стерпів таке тяжке й голодне життя! Через два-три місяці він кидав роботу і, звичайно, не одержував жодної рупії.
А скупому поміщикові цього тільки й треба було.
— Бач, як добре я придумав! — хвалився він жінці. — За рік на мене працює кілька наймитів, і жодному я нічого не плачу.
Так збігав рік за роком. Поміщик наживав багатство.
Якось до нього прийшов найматися Радж, дванадцятирічний син селянина з цього самого села. Поміщик і йому сказав, що в кінці року заплатить сто двадцять рупій. А наостанку, як завжди, додав:
— Якщо ж я вижену тебе раніше, то відріжеш мені вухо.
— Гаразд, — відповів хлопець.
— Коли так, запрягай буйвола і їдь орати поле.
Весь день Радж гнув спину в полі. А як настав вечір, прийшов у двір і попросив їсти.
Поміщикова жінка винесла йому сухого коржика і мисочку води. З'їв це Радж та й каже:
— Дякую вам, добра пані, ви дуже щедрі! А може, у вас іще щось є?
Поміщикова жінка розгнівалась та як крикне:
— Іще щось? Ненажера! Нічого я тобі не дам!
Так хлопець і ліг спати голодний. Але вночі, коли господарі вже полягали, він пробрався до комори з харчами й добре наївся.
Вранці поміщикова жінка зайшла до комори й аж похолола: долі лежала купа кісток і кришки від пшеничного хліба. Вона — в крик:
— Обікрали! Ой лишенько! Об'їли нас! Ой горе нам, горе! Прибіг чоловік.
— Ти бачиш? — репетує жінка. — Той ненажера підмів уночі всі наші харчі. Хіба можна тримати такого наймита?!
Поміщик наказав привести Раджа.
— Геть з мого дому! — закричав вій. — Щоб ноги твоєї тут не було!
— То ви мене женете? — спокійно питає наймит. — Гаразд, я піду. Тільки спершу дозвольте, як ми й домовлялися, відрізати вам вухо.
Почувши ці слова, поміщик ураз пригадав свою умову й тяжко зітхнув.
— Я тебе не жену, — сердито буркнув він. — Тільки щоб до комори більш не лазив! Бачиш, тепер нам із господинею нема чого снідати. Зараз же засмаж найжирнішого фазана!
— Воля ваша, пане, — мовив наймит і пішов до пташника.
А в пташнику гуляло аж два десятки гарних фазанів. Не довго думаючи, Радж порізав їх усіх, потім вибрав найжирнішого й поніс на кухню. А поміщикова жінка вже як уродилася.
— Оцей фазан найжирніший! — каже Радж. — Господар звелів засмажити найжирнішого, то я, щоб не помилитися, про всяк випадок порізав усіх, а тоді вибрав найважчого.
— О горе нам, горе! — заголосила господиня. — Цього наймита треба негайно прогнати!
Та поміщик уже сам згадав свою умову й сказав:
— Нехай завтра вижене в ліс усіх наших кіз і пасе їх там цілий тиждень.
Погнав Радж до лісу кіз. Сидить собі в курені, попиває козяче молоко та слухає пташок. А в той ліс бідні селяни ходили по хмиз. І коли котрийсь із них проминав хлопця, той дарував йому з поміщикової череди козу. До кінця тижня в Раджа залишилося тільки одне козеня. Наймит і погнав його додому.
Поміщик як побачив те козеня, трохи не сказився.
— Де мої кози, негіднику? — кричить. — Я мав таку гарну череду! Де вона?
— Усіх кіз поїв тигр, — відповідає Радж. — Я сам ледве врятувався, вилізши на дерево, та оце козеня прихопив з собою. Так що скажіть-мені спасибі.
Довго бідкалися поміщик із жінкою, та що вдієш! Кіз не вернеш, і наймита не можна виганяти.
Через кілька днів поміщик звелів Раджеві:
— Завтра зранку збереш у саду половину бананів, половину апельсинів і половину персиків.
Другого дня на світанку, коли господарі ще спали, Радж узяв драбину, гострого ножа й пішов у сад. Від кожного банана він одрізав половинку й кидав на землю. Покінчивши з бананами, Радж побіг до апельсинових дерев і повідрізав од кожного апельсина по половинці. Потім зробив те саме з персиками.
Коли скупий поміщик виспався й вийшов у сад, він побачив, що всі його фрукти зіпсовані. Земля була всіяна половинками бананів, апельсинів та персиків, а другі половинки висіли на деревах.
— Геть з мого двору! — заверещав поміщик. — Ти занапастив урожай, за який я вторгував би тисячу рупій! Аж тисячу рупій!
— Та ви ж самі наказали зробити це, — смиренно відповів наймит.
— Я?! — крикнув поміщик.
— Атож. Ви звеліли зібрати половину бананів, половину апельсинів і половину персиків. Я виконав ваш наказ. Та якщо ви женете мене — я піду. Тільки спершу відріжу вам вухо.
Поміщик умить згадав свою умову й злякався.
— Ніколи мені з тобою теревені розводити, — пробурчав він. — Іди собі, працюй. Завтра побалакаємо.
І спровадив наймита в поле. А сам — мерщій у будинок та й каже жінці:
— Ходімо до твого батька! І всі харчі заберімо з собою. Перебудемо в нього тиждень. Хлопець покрутиться, покрутиться голодний і через день-два ушиється додому. Тоді ми повернемось і будемо жити спокійно, як раніше.
— Чудово! — зраділа жінка. — Так і зробимо. Вночі, коли він засне, підемо з дому.
Увечері господарі заходилися потай збирати харчі. А Радж це помітив. Бачить — поміщик складає в скриню смажених курей, яйця, хліб тощо.
Наймит про все здогадався. І коли поміщик із жінкою вдали, ніби лягають спати, Радж хутенько заліз до скрині з харчами.
Згодом господарі тихенько повставали й вирушили в дорогу. Несе поміщик на спині важку скриню з слугою й бурчить на жінку:
— І нащо було набирати стільки харчів! Аж ноги вгинаються!
А Радж сидить собі в скрині та наминає все, що душі заманеться.
От поміщик із жінкою вирішили попоїсти й трохи перепочити. Спинилися біля криниці в полі. Чоловік поставив на землю скриню й підняв віко. А звідти їхній наймит вискакує!
Скупердяги очам своїм не повірили.
А Радж і каже:
— Не гнівайтеся на мене, ласкаві господарі! Я так вас полюбив, що жити без вас не можу. Коли я побачив, що ви надумали піти світ за очі, то вирішив не покидати вас у біді. А щоб любому господарю легше було нести скриню, я поїв усі харчі.
— Ні, годі з мене! — закричав поміщик. — Ріж мені вухо — і геть з моїх очей!
Поміщикова жінка заступила собою чоловіка й замахала руками.
— Не бувати цьому! Як же ти, чоловіче, з'явишся без вуха до своїх батьків? Та вони ж засміють тебе!
— Твоя правда, — зітхнув поміщик. Потім гукнув до Раджа: — Гей! Приготуй постіль з гілок та листя. Пора всім спати.