Медіна наголосив на слові “доброго”, і Ірігоєн попав у пастку.
— Звеліть вивести його!
— Але попереджаю: він необ’їжджений, пане лейтенант.
— Звеліть вивести його! — Цього разу наказ прозвучав різко.
— Слухаюсь!
Медіна покликав двох солдатів, наказав їм зав’язати коневі очі і вивести на подвір’я. Він застеріг лейтенанта принаймні двічі, ясно сказав йому, що кінь дикий. У найгіршому випадку йому дадуть прочухана, але справа варта заходу. Та й земля м’яка — пан лейтенант, напевно, не матиме синців та гуль. А полетить носом у багнюку, то це буде саме те, що треба.
Медіна віддав наказ таким тоном, що солдати не посміли заперечити. Вони сторожко зайшли до стійла, накинули вороному на голову попону, ще обережніше осідлали його і повели з стайні, ніби мали справу не з конем, а з тонною динаміту, біля якого вже горів гніт і ніхто не знав, який він завдовжки. Ірігоєн з хвилину спостерігав цю процедуру — дуже уважно, як здалося Медіні, — і вийшов на подвір’я. Очевидно, він був надто дурний і чванькуватий.
Коли Медіна і солдати вивели вороного, лейтенант уже чекав на них. Він скинув мундир і стояв у білій сорочці, стрункий, але тонкий і кістлявий. Кілька солдатів зацікавлено підступили ближче. Не збожеволів же цей новий лейтенант, щоб сідати на такого розбишаку, якого міг об’їздити хіба що сержант Моралес. Ірігоєн обійшов коня, оглянув його з усіх боків, ніби розумівся на конях, і раптом опинився в сідлі, перш ніж Медіна помітив, як це сталося.
Кінь здригнувся, напружив м’язи, і здавалось, ось-ось злетить у повітря, як птах. Але його очі закривала попона, він був сліпий; та ще й два солдати тримали за повід. У вікнах казарм з’явилося з десяток зацікавлених облич, унтер-офіцер писар вийшов із своєї “святої святих” і став на дверях, спершись на одвірок. Всі, хто був на подвір’ї, кинули свої справи і підійшли ближче. Тільки капітана Васкеса не було видно, а тому, що він завжди знав про все, що відбувалось у форті, можна було подумати, що він схвалює вчинок капрала. В усякому разі так хотілося думати Медіні.
— Дайте повід!
Солдати востаннє з сумнівом глянули на Медіну, і той кивнув. Тоді вони кинули Ірігоєну повід, зірвали з голови коня попону і розбіглися, ніби вогонь нарешті добрався до динаміту. В чеканні того, що могло статися, Медіна затаїв подих.
Спершу не сталося нічого. Вороний повільно оглянувся, мов хотів побачити, де він. Солдати були готові щомиті кинутися до нього і схопити за повід. “Нічого страшного”, — заспокоював себе Медіна.
Раптом вороний з усіх чотирьох ніг звівся в повітря, підкинув крупом і враз опустився на пружні ноги так, що Ірігоєна кинуло вперед, наче куль з борошном, знову звівся вгору, потім ще і так чотири рази підряд. Ірігоєна мотало на всі боки, ніби хтось невидимий дубасив його велетенськими кулаками, однак в сідлі він тримався. Вороний цапом пішов по двору. Щоразу, коли копита торкалися землі, Ірігоєна кидало так, що волосся піднімалося вгору і цокали зуби. Але лейтенант сидів ніби влитий.
Солдати голосно кричали, як на полюванні, і від захоплення підкидали в повітря кашкети. Оце так їзда! У Медіни від здивування очі лізли на лоба. Вороний закрутився як дзига і раптом зник з лейтенантом у густій хмарі куряви. Він так вибрикував, як міг вибрикувати всякий необ’їжджений кінь, і ще додавав своє власне, немов сатана під’юджував його; проте Ірігоєн тримався в сідлі.
Вороний знову почав спочатку і на пружних ногах дрібним алюром помчав по подвір’ю — солдати розлетілись, як перепілки. Потім зненацька звівся на дибки — і з двометрової висоти опустився на витягнені передні ноги.
Але й це не допомогло йому. Він хотів упасти, покачатись і розчавити набридливого вершника. Та щоразу голову йому так боляче рвали мундштуками вгору, що він тут же відмовлявся од свого наміру.
Кінь помчав до казарм з метою скинути Ірігоєна біля дерев’яної стіни. Лейтенант звільнив ногу з стремен і повис, як індіянин, на боку коня, вчепившись у гриву, але не випускаючи з рук повода. Коли вороний вилетів на середину двору, щоб спробувати нову серію стрибків, лейтенант знову був у сідлі. Морда жеребця вкрилася піною; видно було, що упертий кінь втрачав силу. Знову знялася така густа курява, що в ній зникли і кінь, і вершник. Вороний упав.
Коли курява розвіялась, Медіна і всі інші побачили, що жеребець лежить на землі, а Ірігоєн сидить у нього на шиї, не даючи йому підвестися. Важкі копита молотили в повітрі. Боротьба була вирішена, і сам чорний сатана нарешті зрозумів це. Він ще раз форкнув і про-стяг ноги.
Лейтенант з хвилину посидів на ньому, можливо, щоб посмакувати перемогу, а може, тому, що й у нього вже бракувало сил підвестися. Сорочка на ньому була розірвана, мокра від поту, прилипла до тіла. Піт зросив лоба, заливав очі, сліпив його. Він обтер обличчя.
— Тепер, — кашляючи сказав він Медіні, — на цій тварині можете їздити навіть ви. Ви ж полюбляєте смирних.
Ірігоєн ледве підвівся і, хитаючись, поплівся до купальні. До він ішов, солдати клацали каблуками і цього разу зовсім не заради лейтенантської зірочки.
Медіна дивився йому вслід: по обличчю видно було, як він напружено думав. Потім наказав завести вороного в стайню. Йому здалося, що за вікном кабінету капітана Васкеса майнуло обличчя.
Вони вирушили в дорогу, як тільки смерклося: лейтенант Ірігоєн, капрал Медіна і шестеро солдатів — чорні тіні серед чорної ночі. Вони проїхали на схід, до гір, і ще до світанку досягли місця, де межували землі молучів і пеуенчів. Це було передгір’я, порізане ущелинами, кам’яниста пагорбкувата місцевість з безліччю прихованих долин — пасовиськами для овечих отар індіян.
Де проходив кордон, ніхто гаразд не знав, і тому отари пеуенчів часто паслися на луках молучів або вівці молучів — на землі пеуенчів. Через це між племенами виникали сварки, а іноді — тепер, правда, рідко — навіть криваві сутички, але хто з них не взяв би верх, від того мало що змінювалося, бо арауканці не визнавали ніяких прикордонних стовпів.
Дозор мав наказ схопити першого-ліпшого пастуха пеуенчів, який перейшов на територію молучів. Це був найзручніший спосіб взяти “язика”, і пеуенчі не могли звинуватити солдатів у порушенні миру. В суворій гористій місцевості було легко захопити індіян зненацька, і пастухи майже ніколи не тікали, бо це коштувало б їм отар. Вони мирилися з полоном, а капітан Васкес, дізнавшись у них про все потрібне, відпускав їх разом з їхніми вівцями. Все йшло, як у добре зіграному спектаклі. У форті ходили чутки, що капітан звелів влаштувати в передгір’ї засідку, щоб завжди мати змогу взяти полоненого. Він був хитрий, як лис, отой капітан Васкес.
Солдати розмовляли мало. Вони куняли в сідлах, давши волю коням самим знаходити дорогу в степу. Начальник дозору, лейтенант Ірігоєн, тримався трохи поодаль, ще мовчазніший, ніж інші. Він їхав на вороному, на розбишаці, якого приручив сьогодні вранці. Кінь став ягням і слухався кожного руху повода, ніби забув ті часи, коли вільно скакав степом.
Коли б Медіна не глянув через плече, він завжди бачив за собою Ірігоєна, що прямо сидів у сідлі. Капрал не розумів нового лейтенанта. Ірігоєн викликав у нього неприємне почуття, солдати теж намагалися триматися від нього подалі, хоча він їздив удесятеро краще за самого чорта. Медіна відчував, що лейтенант з нетерпінням чекає моменту полювання на пеуенчів. як пума вичікує здобичі.
Ранок застав їх уже на схилі першої невисокої гори. З-за скелястих зубців і засніжених гірських пасом вирвався золотистий сніп сонячних променів, а знизу, з пампи, покритої високою травою, піднімався в сліпучу блакить прозорий туман. Гора була ще в тіні, і найзіркіше індіянське око не могло б помітити вершників між колючими кущами, між уламками скель, між кипарисами та кедрами.
За порадою Медіни Ірігоєн подав команду спішитись і послав двох солдатів у розвідку — відшукати по слідах прохід у іншу долину. За годину розвідка повернулася. Слідів коней та овець знайшли чимало, але всі вони вели з території молучів на територію пеуенчів, а не навпаки. Крім того, їм було уже принаймні кілька днів. Доводилося чекати, заховатись і бути на сторожі, бо їхати вдень, лишаючись непоміченими, було неможливо.