— Для захисту молучам не треба зброї. Солдати не допустять, щоб у вас забрали ваші землі.
Вождь глянув на Хуана, і по його очах можна було прочитати, що білі солдати не захистили його дружини.
— Кров за кров, життя за життя, — сказав він.
— Ти хочеш заради однієї людини жертвувати сотнями? Ще не висохла пролита кров, а вже проливатимуть нову. Ти не молодий воїн, ти — вождь. Думай не про себе, думай про свій народ.
— Я вождь. Я думаю про свій народ. Завтра прийдуть сюди інші вожді, і ми порадимось. Що вирішимо, те й буде.
Дикий Кінь сказав так, що Хуан зрозумів: далі розмовляти марно. А його мучила ще тисяча питань. Чому зійдуться вожді? Вони не мали ніякого відношення до вбивства. Тут якийсь інший привід. Та питати він не мав права.
Дикий Кінь плеснув у долоні, і в хижу ввійшла його донька, дівчина років п’ятнадцяти. Видно, вона чекала на цей знак. На ній був святковий одяг: груба шерстяна яскрава спідниця, що спадала до п’ят, і накидка. Масивні срібні прикраси з дрібних пластинок, нанизані в разок чи у вигляді підвісок, блищали в волоссі, на шиї і грудях. Тепер вона була господинею дому. Дівчина принесла неглибоку дерев’яну миску з паруючою кров’ю тільки-но вбитого барана.
Дикий Кінь ковтнув трохи і передав миску Хуанові. Це був вияв гостинності і відновлення давнього союзу між ними.
Потім вони сіли перед хатиною біля вогню — всередині він загориться тільки тоді, коли помстяться за вбивство — і, за звичаєм, обмінювалися традиційними питаннями: про отари овець, про коней і полювання. Молода індіянка сиділа осторонь, слухала і, коли чашки спорожнювалися, підливала слабкого солодкого сидру. Вона мовчала. Це була чоловіча розмова.
Хуан жодним словом не прохопився про завтрашню нараду вождів. Дикий Кінь тоді б ще дужче замкнувся. Замість того Хуан згадував давні часи, коли був не сержантом Моралесом, а воїном молучів Стрілою і разом з Диким Конем їздив на полювання і на війну; згадував, як вони ділили бараняче м’ясо, вогнище і останню чашку сидру так само, як небезпеку, горе і радість, бо вони — брати по крові. Він бачив по очах Дикого Коня, що той забув про мундир, що він знову став для нього молучем.
— І тепер ми ділимось усім, — закінчив Моралес, — і в наших серцях нема неправди і таємниць від іншого, чи не так?
Вождь зрозумів.
— Завтра ти будеш на нараді вождів як один з нашого племені. Ми послухаємо і обміркуємо твоє слово. А до того я волію мовчати про те, що буде, а говорити про те, що було.
Пампу огорнули темно-фіолетові сутінки. Вітер стих, у чорних лісах пролунав крик совки. Темрява поглинула світ і, невпевнено колихаючись, чатувала навколо червоного вогнища. Ніч — це мир, і ніч — небезпека. Вождь і Хуан довго-довго сиділи біля вогню і розмовляли.
Згодом Хуан лежав у хижі. Він мацав під собою м’яке хутро лами і слухав нічні шуми: гудіння жуків, тихе лопотіння крил і далеке мекання сонної вівці. Все було, як колись, як багато-багато років тому. Йому не треба було зараз удавати з себе Хуана Моралеса, індіянина, що носить мундир білих і розмовляє їхньою мовою, він міг бути самим собою. І з великою тугою відчув, що там, де містилася його власна хата, він не був дома, а тут, де почував себе серед своїх, на нього дивилися як па чужинця. Іноді навіть Дикий Кінь. Чому ж так важко знайти правильний шлях і ще важче іти цим шляхом? Чому! Чому!
Вранці з першим промінням сонця він був на ногах. Перед хижею сиділа дочка вождя і роздмухувала вогонь. Вона тільки позирнула на нього. Хуан раптом відчув себе дуже старим. Коли він пішов з племені, ця дівчина тільки народилась. У нього попереду лишилося так мало часу, а хотілося прожити ще стільки ж.
Він пішов звідси дуже давно, щоб вивідати таємницю білих і розповісти її молучам. Це було нелегко, так нелегко, що, здавалося, нічого важчого на світі немає. Вивчити білих і їхнє життя! І скільки разів думалося йому, що він пізнав усю гіркоту життя. Та, однак, найтяжче було ще попереду. Найтяжче було те, що таємницю білих, яку він приніс молучам, вони засвоювали неохоче і повільно.
Хуан дивився на поля. Ще вчора він запевняв себе з гордістю, що вони стали більші. Сьогодні ж зрозумів, які вони до смішного малі, порівнюючи з широким диким степом. І поки племена арауканців не навчаться обробляти землю, величезний незайманий простір манитиме білих, і арауканці при всій своїй хоробрості не матимуть сили довго опиратися їм.
Але завдання, яке він поставив перед собою, було надто важке для однієї людини, і для його виконання не вистачить одного людського життя. Час уже припорошив снігом йому голову, а він ще тільки починав справу.
Хуан похитав головою. Треба будь-що перемогти. Навіть у найпотаємнішому куточку мозку він не дозволяв собі думати інакше. Це позбавляло сил. Він пішов до потоку, щоб помитись і продумати свої дії.
Нарада вождів! Вони були вождями, поки люди слухали їх. Жоден арауканець не дозволяв командувати собою. Якщо вождь не задовольняв його, він міг вибрати іншого або, зібравши круг себе кілька молодих воїнів, сам ставав вождем. Ця почесть трималася на довір’ї, а не на насильстві. Завоювати її було важко, а втратити— легко.
Під час миру та спокою вождів було мало, п’ять чи шість на все плем’я молучів, переважно літні люди. В часи неспокою та війни, коли суперечки порушували єдність племені їх ставало багато, здебільшого молоді, не ті, хто відзначився розумом, а люди швидких дій. Ці вожді вибирали на час військових походів одного головного вождя. По обличчях та вікові вождів, по тому, скільки їх, Хуан сьогодні зрозуміє, що коїться в племені молучів.
Вода поколювала тіло. В ній була свіжість гірського снігу і прозорість сонячного ранку. Хуан пірнув, щоб прогнати залишки важкого сну. У правому лікті відчув легке посіпування і кольки. З минулої зими воно непокоїло його. Знову з’явився страх, чи не мало лишилося у нього часу. Та він стер його і цього разу, як стирав воду з тіла.
Із старими домовитися буде легше. Вони знають його, знають з гіркого досвіду й те, скільки лиха завдає війка. З молодими трудніше. Але старі вони будуть чи молоді, а він мусить довести їм, як мало дала війна арауканцям за триста років і яким багатим став Дикий Кінь за п’ятнадцять мирних літ. Він скаже, що вони всі можуть стати такими ж багатими і ще багатшими, якщо вчитимуться у білих, і що тільки цим найкраще можна захистити свою країну.
Це було очевидним, і вони повинні вірити йому. І все-таки Хуан відчував якусь невпевненість. Він ще не знав, про що радитимуться вожді, чому постало питання про мир чи війну. Зрозуміло, коли про це кажуть пеуенчі. Але молучі? У нього було таке почуття, ніби він ходив навпомацки в чужій темній хаті. Дикий Кінь мовчав, і він узнає все тільки опівдні під час наради. Та що б не стривожило молучів, він мусить переконати їх, що мир — це краще, ніж війна.
Зійшовши на гору, Моралес побачив, що Дикий Кінь, його дочка і десятків зо два чоловіків та жінок стояли біля хижі вождя і мовчки дивилися в степ. До них наближалася велика група воїнів, це він побачив одразу, побачив також, що вони поверталися не з полювання чи пасовиськ, бо тримали довгі списи, якими не вб’єш ні пуми, ні оленя, списи, що їх беруть для боротьби проти людини. Коли група під’їхала, Хуан побачив, що вони везли полоненого.
Певно, то був воїн, який убив дружину Дикого Коня. Він лежав поперек сідла першого вершника, його зв’язані руки та ноги теліпалися при кожному кроці коня. Певно, він був непритомний.
Не сказавши й слова, його скинули з коня, потягли до воріт кошари і лишили там. Голий до пояса, очі заплющені, тільки груди ледь-ледь піднімались і опускалися. Люди розійшлися мовчки. Дикий Кінь навіть не глянув на полоненого.
Один з воїнів обмазав ноги і руки убивці чимось білим. Він грубими смугами позначив кістки, щоб вони виразно виділялися на темній шкірі, ніби поверх тіла виступив скелет. Моралес знав: вирок винесено. Воїн помре, він уже був мертвий, хоча ще дихав і по жилах у нього ще текла кров. Жорстока справедливість його народу: кров за кров, життя за життя.