— Хто знає того Короля? — презирливо спитав Моралес. — Хто розмовляв з ним?
— Він живе у пеуенчів. Це — найголовніший вождь у них.
Хуан відчував, як стукає кров у скронях; багато пар очей не відривалися від його обличчя. Він розгубився.
— Білі солдати не раз обіцяли захищати нашу землю, — сказав вождь, що сидів поряд з Диким Конем, — і щоразу брехали. Білий Король дає нам зброю, щоб ми самі обороняли наші пасовиська і наші угіддя від полювання.
І цей відстоював війну, хоча був уже немолодий.
Хуан гарячково думав. Хто цей Білий Король? Що криється за його словами? Треба виграти час. Тепер це — найважливіше. Виграти час! Якщо молучі ще кілька тижнів не покинуть своїх стійбищ, пожежу, можливо, пощастить погасити.
— Хто бачив зброю, яку хоче дати вам Білий Король?
Відповіддю йому було недобре мовчання.
— Він обіцяв нам, — нарешті відповів Гірський Орел.
— Звідки він візьме її? Ви кажете, що білі солдати обдурювали вас. Ця людина теж біла. І я, молуч, людина вашого племені, запевняю: ви не одержите ніякої зброї. Вам не бачити більше ваших хиж, якщо розпочнете війну.
Слова Хуана подіяли. Він помітив це по їхніх обличчях. Глянув на Дикого Коня, сподіваючись, що той теж закличе до розуму, однак Дикий Кінь мовчав. Смерть дружини гнітила його.
Знову підвівся Гірський Орел. Його голі груди схвильовано піднімались і опускалися під товстим шаром червоної фарби — фарби війни.
— Твої слова розумні, але скажи: хіба неправда, що наша земля тане, наче сніг від сонця? Хіба неправда, що білих стає дедалі більше? Хіба неправда, що вони ненавидять пас і жадібно поглядають на те, що у нас лишилося? Мине ще десять років, і ми будемо такі слабі, що не зможемо боротися, навіть якщо захочемо. Тому я кажу: давайте боротися тепер! Досить слів. Я і мої люди йдемо до пеуенчів.
Він суворо глянув на Хуана і вийшов з хижі. Троє молодих вождів пішли за ним. Гірський Орел майже годився Хуанові в сини, і в цю мить Хуан любив його як сина, бо цей вождь так гаряче і так рішуче прагнув боротися за своє плем’я. Але любити його він не повинен, вони ж супротивники, і ця любов заважала б йому виконати свій обов’язок. Треба зберігати холодний розум, бо інакше все загине. За хвилину почувся цокіт копит, поступово він віддалявся і скоро зовсім затих. Гірський Орел і його друзі залишили стійбище.
Людей у них було небагато. Напевне, всього чотириста чи п’ятсот воїнів. Впливовіші вожді ще сиділи тут, і головне, сам Дикий Кінь не сказав свого рішення.
Моралес почав знову, він умовляв не вірити Білому Королю, закликав берегти мир і водночас відчував, що не може довести їм свою правоту, бо не знає, що то за Король. Іноді він помічав на обличчях вождів сумнів. Вони вагалися. Нарешті заговорив Дикий Кінь, найстаріший і найдосвідченіший, найзаможніший вождь молучів, чиє слово важило найбільше.
— Розум підказує мені, що в твоїх словах є багато правди, однак він підказує мені також, що й Гірський Орел має рацію, як і ти; і серце моє — з Гірським Орлом. Життя за життя! Ми ділили з тобою дах над головою, разом полювали і пили кров барана. Ми — брати. Тому я кажу тобі: я почекаю і подивлюсь, чи додержить Білий Король свого слова. Якщо він дасть нам зброю і допоможе, то я не покину пеуенчів у війні самотніми. Доти буде мир.
Хуан полегшено зітхнув. Він досяг принаймні одного — виграв час, а це означало багато. А що коли розповідь про Білого Короля тільки чутка.
Прийняти все за чутку було заманливо, та Хуан одразу відмовився від цього. Дуже дивні речі розповідали Дикий Кінь і Гірський Орел про Білого Короля, для чутки — надто багато даних. Що за цим криється, він мусив дізнатися сам. Вони мовчать, бо на ньому мундир білих.
Інші вожді підтримали Дикого Коня. Нарада закінчилася.
Того ж вечора Моралес вирушив до форту. Він сидів на своєму гнідому, а Дикий Кінь стояв поряд. Вождь проводжав його, не сержанта Моралеса, а молуча Стрілу, брата по крові, і перед тим, як Хуан сів на коня, обняв його. Від кошари долинали удари невеликого барабана і монотонний спів полоненого, що лаштувався в останню путь, у путь до країни мертвих, десь по той бік океану, далеко на заході.
— Невже справді буде війна? — спитав Хуан. — Невже ми розійдемося по ворожих таборах? — Він сказав це тепер, бо ніхто третій не чув його, сказав майже благально і з надією подивився в обличчя вождя.
— Мій шлях — це шлях мого народу, — спокійно глянув на нього Дикий Кінь.
Хуан стиснув губи.
— Я теж молуч. На мені мундир білих, але кажу тобі: я більше молуч, ніж Гірський Орел і ті молоді вожді, які закликають до війни. Я ніколи не підніму рушниці проти арауканців, а особливо проти тебе і твоїх людей.
Дикий Кінь не відповів, і Хуан пришпорив коня. Удари барабана і спів ще деякий час супроводили ного. Потім спів затих, незабаром не стало чути й барабана. Навколо була тиша, м’яка трава під ногами і оксамитове чорне небо, поцятковане зірками.
Хуан знав, що відбудеться завтра біля кошар з першими променями сонця. Вони розв’яжуть того воїна, посадять його і стануть круг нього. А він співатиме свою останню пісню, співатиме, як він полював на пум> і оленя, як перепливав річку і джигітував. А в цей час коло списів повільно звужуватиметься. І коли він дійде до останньої події в своєму житті, до того, як убив воїна-молуча і дружину вождя, списи проткнуть його.
Дико! Криваво! Жахливо! Білі, певно, поводяться з своїми в’язнями ввічливіше, посадять на кілька років у в’язницю, а якщо ті мають щастя і доброго адвоката, то їм не доведеться відсиджувати цей час, невдовзі вони знову торгуватимуть горілкою та зброєю. Але що ж жорстокіше — закони арауканців чи закони білих?
VII
— Педрільо! Педрільо!
Хлопець одіпхнув руку і глибше сховався під теплою ковдрою. Однак рука і голос не давали йому спокою.
— Педрільо, вставай!
Повіки були страшенно важкі, і, здавалося, минула вічність, поки він підняв їх. За вікном повис густий туман; у кімнаті було темно.
— Сніданок готовий.
Мати схилилася над сином.
— Добре, я зараз.
Вій не знав, що казав, хотів тільки, щоб його не чіпали і знову можна було б поринути в приємну темряву сну. Та рука і голос не відступали.
— Якщо не встанеш, прийду з ганчіркою.
Це подіяло. Він сів, одкинув ковдру, підставляючи тіло ранковій прохолоді, і, позіхаючи, протер очі.
Бувало, хлопець схоплювався на ноги з першим криком півня. Але іноді у нього не вистачало сили одірватися від подушки, тіло було ніби налите свинцем, і він ніяк не міг вирватися з обіймів сну.
Педрільо вийшов надвір, невдоволений, ображений на весь світ, який примушує його вставати і йти до школи, коли так хочеться спати. Він підставив голову під кран. Крижана вода потекла по спині і освіжила голову, але він все ще не прокинувся повністю.
Цієї ночі йому погано спалося. Пізно заснув, і винен у цьому був новий учень, який сьогодні вперше прийде до школи. Ввечері Педрільо думав про нього і довго не міг заснути, а тепер відчував, що не виспався; коли, одягнений і причесаний, він сидів за столом, його нижня губа все ще ображено була випнута вперед.
Він глянув на матір, засовався на стільці. Вона помітила це; мати бачила, що син чимось заклопотаний, але мовчала. Сам скаже, що у нього на серці. Він завжди говорив їй усе.
— Мамо!
— Ну?
— Сьогодні прийде новий учень.
Вона знала, про кого йдеться, і все-таки спитала:
— Хто він?
— Син лейтенанта, — Педрільо помовчав. — Вони живуть в Алехо. Алехо казав, що у нового така ж біла сорочка, як у купців з міста. У нього є навіть справжні черевики, хоча тепер не зима.
— Ну, і…?
— І він син лейтенанта.
Он воно що. Новий — син лейтенанта, а батько Педрільо тільки сержант. Серед інших хлопців, синів солдатів та поселенців, Педрільо завжди визнавали ватажком. Він був дужий, плавав найкраще, а його батька вважали першим після капітана відтоді, як старий лейтенант Осоріо залишив форт. А тепер з’явився новий лейтенант і привіз з собою сина.