— Хто скаже мені, коли була заснована наша столиця? — Звелося з десяток рук, але вчитель хотів дізнатися про це тільки від новенького: — Ти, Амаро?
— Хто може назвати перевал між Чілі та Аргентіною? — І знову: — Ти, Амаро?
Інші вже не піднімали руки, а Блас одсунувся від свого сусіда далі, наскільки міг.
Тим часом вчитель розповідав, що раніше працював у місті, хоча й не в самій столиці, в чудовій школі, хоча й не в гімназії. Він розповідав своєму новому улюбленцю, і тільки йому, бо інші були сільські дурники — вони не заслуговували, щоб їх навчав такий учитель, як він.
Почалася перерва. Діти оточили нового учня, у якого, до речі, був з собою не тільки хліб, а й варене яйце, і, жуючи, розпитували його.
— Що таке гімназія? — поцікавився Панчо.
— Що?
— Ну, гімназія. Школа, в якій ти вчився.
— Там вчать латині.
Панчо не здивувався.
— А я знаю багато арауканських слів. Це ще важче, ніж латинь.
Білий Амаро стояв серед них, стрункий, тендітний, і дивився на всіх темними очима. Учні уже незлюбили його, по-перше, тому що він так гарно вдягнений, а по-друге, що з першого дня він став улюбленцем вчителя.
— Як від нього пахне, — сказав Лало і потяг носом. — Гірше, ніж на луках. — Він знову потяг носом і захихикав. — Блас тільки посидів поряд, а вже теж пахне, як квіточка.
Педрільо придивлявся і прислухався, але не казав нічого і тримався осторонь. Новий учень подобався йому не більше, ніж іншим, він згадував, як той жахнувся, коли побачив його. Але мати казала, що не треба звертати увагу на сорочку, важливо, що під нею. Всі — люди, і новий глянув на нього так кумедно тому, що він тут ще чужий.
Блас доводив, що він не торкався до Амаро, хоча й сидів поряд.
— Споримо, що ти не вмієш плавати? — Блас стояв перед новачком широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені.
— А що як можу?
— Так пірнати не можеш.
Щоки Амаро поволі червоніли, і він перестав їсти.
— Ось бачиш, — тріумфував Блас. — Та що там! Тебе здує найлегший вітрець. Давай-но поміряємося силами. Я дотягну тебе он до тієї огорожі.
Коли б так тривало і далі, напевне, дійшло б до бійки, і від випрасуваної сорочки та чудових штанів лишилося б небагато.
— Облиш його, — сказав Педрільо.
Амаро озирнувся, і Педрільо помітив в його очах полегкість, та, побачивши, хто прийшов йому на допомогу, Амаро ще дужче почервонів і повернувся до Бласа.
— Про мене, давай мірятися, — хоробро промовив він.
Але до цього не дійшло. Підійшов учитель. Він оглянув учнів, що оточили Амаро, помітив, що Педрільо стояв осторонь, і просяяв.
— Подружилися?
— Так, пане Гонсалес, — відповів Панчо. — Він розповідає нам про гімназію.
— Вони розказали тобі про все, Амаро?
— Так, пане Гонсалес, — відповів Амаро, і це було з його боку пристойно. Він не поскаржився.
Кивнувши, вчитель зник у школі. Відразу продзеленчав дзвінок, перерва закінчилась, і всі зайшли до класу.
Мати сказала правду: не сорочка має значення, новий зовсім не такий уже й поганий. Педрільо помітив по інших, що вони майже пробачили Амаро запах мила. На другому уроці вчитель теж задавав питання і знову головним чином Амаро. Та цього разу хлопець відповідав не так добре, хоча йшлося про їхню провінцію і територію індіян, про речі, які всяка розумна людина знала, й не ходячи до школи. Усмішка вчителя дещо пригасла.
— Звичайно, цього не вчать у столиці, — виправдовував він Амаро. — Назви мені племена арауканців, які ти, певно, знаєш.
— Мо… молучі і… — Та більше він нічого не міг сказати.
— Пе… — силкувався вчитель допомогти йому. — По… пе… — Ні, він і справді не знав. Педрільо відсунувся подалі на своїй лавці, щоб учитель не бачив його.
— Пеуенчі, — прошепотів він.
Амаро, здавалося, не чув.
— Пеуенчі, — повторив Педрільо так голосно, що вчитель відчув небезпеку і зморщив лоба.
Амаро повернувся.
— Мені не потрібні твої підказки, — із злістю крикнув він Педрільо.
В класі запала тиша. Навіть найменші відкрили здивовано роти.
Вчитель опам’ятався перший. Замахнувшись тростиною, він підбіг до Педрільо.
— Що-о? Він підказував тобі? Встань!
Педрільо знав, що тепер буде. Він мовчки простягнув руки долонями догори. Вчитель розмахнувся. Педрільо заплющив очі і зціпив зуби. Він дістав на кожну руку по три удари. Долоні пекли вогнем, до ліктя й вище, аж до плеча. Але хлопець не видав ні звуку, тільки дихати став важче. Вчитель теж захекався.
— Після уроків вимиєш дошку і заметеш клас! — наказав він.
Потім знову пройшов наперед. У класі все ще стояла мертва тиша. Ніхто й не поворухнувся, крім Бласа, який знову відсунувся від Амаро що далі, ніж доти.
Обличчя Педрільо палало. Вчитель розповідав щось з історії, розповідав з географії, а Педрільо нічого не чув. Вій був настільки розлючений, що спалахнув, якби пан Гонсалес сказав йому хоч слово.
Продзвенів дзвоник, і закінчилися уроки, а долоні у Педрільо все ще пекли вогнем… Всі побігли з класу туди, де світило сонце і не було ніякого пана Гонсалеса, а Педрільо змушений був лишитися. Вчитель весь час сидів у нього за спиною, і коли він мив дошку, поки вона не заблищала, як нова, і коли взявся за віника. Потім учителеві набридло, і він пішов, грізно попередивши, що загляне ще раз і до того часу клас мас бути такий чистий, що хоч їж з підлоги.
Педрільо підмітав, мив, а шалена лють, яку він відчував до новачка, все зростала. Що він із себе удає, мавпа! Виказав його, а він же нічого поганого не зробив йому. Допомогти хотів. Пекучий біль у долонях все не вщухав, і Педрільо уявляв собі, як він провчить Амаро, коли той попадеться йому до рук. Він не забуде тростини і через сто років. Педрільо так махнув віником, що знялася густа хмара пилу.
Іноді він прислухався, що чути знадвору. Але на шкільному подвір’ї було тихо. Учні, певно, давно порозбігались, і новий сидів дома. Щоб він провалився! Іноді ж йому чулися за школою якісь вигуки, ніби голоси Алехо і Панчо, але то, либонь, вчувалося йому.
Нарешті Педрільо закінчив роботу і зв’язав свої книжки. Згадав матір і подумав, як пояснить їй, чому прийшов так пізно, проте, багато розповідати не слід, адже вона казала, що всі — люди, а він тепер не вірив цьому.
Хлопець вийшов на подвір’я і звернув ліворуч. Най-коротший шлях додому через луки поза школою. До того ж він ні з ким не зустрінеться. Йому не хотілося нікого бачити. Та, пройшовши якихось десять кроків, він став, ніби ноги йому вросли в землю. Від здивування Педрільо навіть забув про біль в опухлих долонях.
Біля кошари стояли Алехо, Панчо та інші, півколом оточивши когось, що притулився спиною до огорожі. Не було ніякого сумніву — то був Амаро. Хлопці не випускали його, оточили, щоб він не міг вирватись. Педрільо враз опинився поряд, розмахуючи книжками, як військовою сокирою, і щось голосно вигукуючи.
Амаро вже трохи скис. Його тонка випрасувана сорочка зім’ялася, волосся впало на лоба, він був блідіший, ніж вранці. Стиснувши кулаки, Педрільо став проти нього. Вони поб’ють його. Педрільо слід тільки почати.
— Бий його! — заволав Алехо, підстрибуючи.
— Він ще й огинається! — обурився Лало.
Педрільо побачив страх в очах Амаро, побачив, який він худий та слабий, і зрозумів, що нічого геройського не буде в тому, якщо вони його поб’ють. Та знову відчув пекучий біль у долонях, почув вигук Алехо: “Бий його!”, і його охопила така лють, що він забув про все.
— Чому ти виказав мене, донощику?
— Бо не хочу, щоб ти підказував мені, само ти! — Амаро крикнув це йому в обличчя з такою ж злістю, як і у класі. В його очах уже не було страху, — була теж лють.
Педрільо підступив ближче.
Тепер він стояв поряд з Амаро, вищий за нього на цілу голову і вдвоє ширший в плечах. Але новачок не відступив. Він навіть пішов на Педрільо сам, нахиливши голову, силкуючись штовхнути його.